апокрифи

апо́крифи

• апокрифи

(грец. 'απόκρυφος — таємний, прихований)

- твори середньовічної л-ри, які розробляли релігійну, насамперед біблійну, тематику, але не були прийняті церквою. А. виникли в нар. середовищі і часто відбивали настрої пригноблених, ідеї реліг. єресей. Наявність худож. вимислу зумовлює істотне значення А. в розвитку словесної творчості. Тематично А. поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, боротьбу бога з сатаною, про царя Соломона, про передбачення та віщування євангельських подій) і новозавітні (насамперед апокрифічні євангелія, які розповідають подробиці з життя Ісуса Христа і за жанром більше, ніж євангелія канонічні, наближаються до повісті чи роману). Окрему групу становлять есхатологічні (грец. 'έσχατος — крайній, останній) А., що розкривають теми "кінця світу", "страшного суду" і потойбічної долі праведників та грішників: "Книга о тайнах Єнохових", "Хожденіє богородиці по муках", "Слово Мефодія Патарського". А. проникають у різні жанри писемності. Апокрифічними бувають і гадальні книги, сонники, громники, і твори ораторсько-епістолярного характеру (промови, казання, пророцтва, заповіти, послання, катехізиси, бесіди тощо), і — найцінніші з історико-літ. погляду — легендарні оповідання. Давньорус. А. спираються на південнослов'ян. А., здебільшого болгарські, пов'язані з ідеями єретичної течії богомилів, активність якої припадає на 10 — 13 ст.; південнослов'ян. А. розвивали візант. апокрифічну традицію. Більшість А., засвоєних східнослов'ян. словесністю, дійшла до нас у записах 15 — 19 ст. Але їх вкраплення і відлуння є у писемних пам'ятках Київ. Русі вже в 11 — 13 ст. Цінні відомості подають цензурні індекси заборонених книг, один з яких міститься вже в Ізборнику Святослава 1073. А. в рукописних збірниках, зокрема в Палеї толковій та Палеї історичній, і в окремих списках проходять через усю історію східнослов'ян. л-р. На апокрифічну традицію спиралися І. Котляревський в "Енеїді", описуючи пекло і рай, Т. Шевченко, створюючи "Марію", С. Руданський, компонуючи "Байки світовії", І. Франко використовував апокрифічні мотиви у власній творчості, починаючи від ранніх спроб і кінчаючи поемою "Мойсей".

■ Літ.: "Ложные" и отреченные книги русской старины, собранные А. Н. Пыпиным. В кн.: Памятники старинной русской литературы в. 3. СПБ, 1862; Памятники отреченной русской литературы, т. 1 — 2. СПБ — М., 1863; Порфирьев И. Я. Апокрифические сказання о ветхозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библнотеки. СПБ, 1877; Порфирьев И. Я. Апокрифические сказання о новозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библиотеки. Казань, 1873; Петров Н. И. Южнорусские легенды. "Труды Киевской духовной академии", 1877, № 2; Сумцов Н. Ф. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен. "Киевская старина", 1887, № 6 — 7, 9, 11; Франко 1. Апокрифи і легенди з українських рукописів, т. 1 — 5. Львів, 1896 — 1910; Сперанский М. Н. Южнорусские тексты апокрифического евангелия Фомы. "Чтения в Историческом обществе Нестора летописца", 1899, кн. 13 (отдел II); Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Назаревський О. "Хожденіе Богородицьт по мукам" в новых украинских списках XVII — XVIII вв. "Записки Українського наукового товариства в Києві", 1908, кн. 2; Яворский Ю. А. Два замечательных карпаторусских сборника XVIII в., принадлежавших университету св. Владимира. "Университетские известия", 1910, № 1 — 2; Адрианова В. Евангелие Фомы в старинной украинской литературе. "Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук", 1912, т. 14, кн. 2.

В. І. Крекотень.