буколіка

буко́ліка

• буколіка

, буколічна поезія (від грец. βουκολικός — пастуший) — один з жанрів олександрійської поезії. Є літ. трансформацією фольклор. джерела — пастуших пісень. Осн. форма Б. — поетичне змагання закоханих пастухів: пісняоповідь або пісенний діалог, в якому відтворена психологія пристрасті, тонко нюансовані відтінки почуття, майстерно змальовані реалістич. деталі в загалом умовному і завжди спокійному південному пейзажі. Розмір Б. — дактилічний гекзаметр, що на відміну від гекзаметра епосу мав т. з. буколічну цезуру (після 4-ї стопи) і спондей (у 5-й). Батьківщиною Б. вважається Сіцілія, а творцем жанру — грец. поет Феокріт із Сіракуз. Послідовники Феокріта Мосх Сіракузький, Біон Смирнський (2 ст. до н. е.) зосередились переважно на любовній тематиці, наблизивши Б. до анакреонтичної поезії. В рим. поезії Феокріта наслідував Вергілій ("Буколіки", 42 — 38 до н. е.), який збагатив Б. введенням фрагментів істор. реальності. Ідеалізація предмета кохання була розвинута в грец. романі ("Дафніс і Хлоя" Лонга), рим. елегії (Катулл, Овідій), а також стала грунтом для середньовічного культу Прекрасної Дами та для наступних його інтерпретацій у новітній європ. л-рі.

В українській поезії Б. не набула поширення. Певний відгомін буколічних мотивів є у віршах Г. Сковороди ("О селянський любий, милий мій покою..." та ін).

♦ Вид.: Феокрит, Мосх, Бион. В кн.: Александрийская поэзия. М., 1972.

О. Є.-Я. Пахльовська.