езопівська мова

езо́півська мо́ва

• езопівська мова

(за ім'ям давньогрец. байкаря Езопа)

- спосіб замаскованого вираження думки за допомогою натяків, інакомовлення, алюзії, іронії, перифразів, алегорій з метою уникнення цензурних та ін. заборон, переслідувань. Термін запровадив майстер Е. м. М. Салтиков-Щедрін, характеризуючи діяльність письменників-сатириків в умовах політ. гніту і цензурних утисків 70-х pp. 19 ст.: "З одного боку, з'явились алегорії, з іншого — мистецтво розуміти ці алегорії, мистецтво читати між рядками. Утворилась особлива рабська манера писати, яка може бути названа езопівською, — манера, що виявила незвичайну спритність у винайденні обмовок, недомовок, іносказань та інших обманних засобів" (М. Е. Салтыков-Щедрин. Собр. соч., т. 15, кн. 2. М., 1971, с. 185 — 186). До Е. м. зверталися Є. Гребінка, Т. Шевченко, Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка та ін. У 20 ст. Е. м. використовується незалежно від тиску цензури, творчо взаємодіє з іншими способами худож. слововживання ("Острів пінгвінів" А. Франса, "Війна з саламандрами" К. Чапека, "Народний Малахій" М. Куліша, "Майстер і Маргарита" М. Булгакова, "Аристократ із Вапнярки" О. Чорногуза), стала ознакою переважно сатиричного мислення.

■ Літ.: Паклина Л. Я. Искусство иносказательной речи. Эзоповское слово в художественной литературе в публицистике. Саратов, 1971.

Б. А. Деркач.