елегійний дистих

елегі́йний дистих

• елегійний дистих

- в антич. поезії дворядкова строфа, в якій перший рядок — гекзаметр, а другий — пентаметр:

-U-U | — U-U| — | | U-U| — U-U | — U-U | — U

- U-U | — U-U| — | | — U U | — U U | -

Елегійною така строфа називається тому, що закріпилася в жанрі елегії. Спершу Е. д. вживався у написах (епітафіях) на пам'ятниках, в афоризмах, епіграмах; потім перейшов в ін. жанри — послання, дидактичний епос ("Фасти" й "Наука кохання") тощо. Е. д. згадується в давньоукр. поетиках 17 — 18 ст. Детально теорію Е. д. виклав Феофан Прокопович у трактаті "De arte poëtica". У західноєвроп. л-рі Е. д. набув поширення в епоху Відродження та класицизму. В рос. і укр. поезії використовується переважно в перекладах з антич. л-р, зрідка — в ориг. творах (латиномовні вірші Г. Сковороди, С. Яворського, "Майові елегії" І. Франка). Цикл оригінальних Е. д. написав М. Зеров. Початок одного з них: "Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот. / Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист".

В. М. Лесин.