заплачки

запла́чки

• заплачки

, тужіння, плачі:

1) Жанр усної нар. поетич. творчості, пов'язаний з похоронними та ін. обрядами (див. Голосіння). Виникли в первіс. суспільстві. Найпоширенішими були похоронні та рекрутські З., переважно речитативної форми, сповнені любові до дорогої людини і ненависті до гнобителів, тяжкої солдатчини. На Україні збирання, публікація і вивчення З. починаються в 19 ст. 1898 О. Малинка вмістив в "Этнографическом обозрении" (кн. 3.) "Малорусские обряды, поверья и заплачки при похоронах". З. та ін. жанри нар. поетич. творчості публікували і вивчали С. Брайловський, В. Милорадович, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін. З. знайшли відображення в худож. л-рі ("Тризна" Т. Шевченка, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського).

2) З. — частина заспіву в думах і баладах, яка є емоційно-психол. вступом до розгортання сюжету [напр.: А що ж його тепер почать? // Та звісно, не заплачку! // Утнімо пісню про ченця // Та про біляву швачку (Первомайський Л. "З глибини". К., 1956. с. 328)]. Збереглися в основному в народних похоронних обрядах.

♦ Тв.: Свєнціцький І. Похоронні голосіння. — Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди. В кн.: Етнографічний збірник, т. 31 — 32. Львів, 1912.

■ Літ.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983.

Б. П. Кирдан.