запозичення теорія

запози́чення теорія

• запозичення теорія

, міграційна теорія, теорія "мандрівних сюжетів" — напрям у фольклористиці 19 ст. За цією теорією, подібності в сюжетах та образах фольклору різних народів пояснювалися запозиченнями, міграцією фольклорних творів з однієї країни до іншої (див. Запозичення в літературі). Початок З. т. поклав німецький філолог Т. Бенфей. 1859 він видав "Панчатантру" з коментарями, в яких доводив, що багато сюжетів і мотивів з Старод. Індії поширилося по всьому світу. Виникла З. т. на противагу міфологічній школі, значного поширення набула в 2-й половині 19 століття, у період зміцнення міжнародних культурних зв'язків. Незважаючи на певний формалізм і схематизм, спрощене розуміння культур. запозичень як переміщення в просторі й часі цілих худож. масивів, ігнорування можливості появи схожих сюжетів внаслідок дії істор.-типол. закономірностей фольклор. процесу, З. т. відіграла свого часу позитивну роль у вивченні історії, культури народів світу. Прихильниками її в Росії були В. Стасов, О. Пипін, Ф. Буслаєв, О. Веселовський, В. Міллер, М. Сперанський, С. Ольденбург та ін., на Україні — М. Драгоманов, М. Сумцов, А. Лобода та ін.

Про сучасне тлумачення "мандрівних сюжетів", а також про роль літ. впливів і зв'язків див. Порівняльно-історичний метод у літературознавстві.

■ Літ.: Соколов Ю. М. Русский фольклор. М., 1941; Азадовский М. К. История русской фольклористики, т. 2. М., 1963.

І. П. Березовський.