комічне

• комічне

(від грец. κωμικός — смішний)

- естетична категорія, що означає відображення в мист-ві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання. К. лежить в основі комедії. Походить від ігрового сміху, обрядових форм розваг, зокрема карнавальних ігрищ, ярмаркових гулянь тощо. Окремі види К. — гротеск, іронія, пародія, гумор, сатира, сарказм. За соціально-естетичним характером розрізняють т. з. високі зразки К. (напр., пародійні образи — Дон Кіхот у М. Сервантеса, Еней — у І. Котляревського) і жартівливі — каламбур, дружній шарж, дотеп, парадокс, нонсенс, алогізм тощо. Для К., яке відображає діалектичні суперечності дійсності, характерні перебільшення (гіпербола), применшення (літота), ірреальні співвідношення (гротеск), наближення віддалених понять (парадокс) та ін.

Л-ра з питань К. бере початок від "Поетики" Арістотеля. Складність обгрунтування К. зумовлена його універсальною природою, адже все можна розглядати під кутом зору "серйозного" і "комічного". Існує протиставлення К. трагічному (Арістотель, Ф. Шіллер, Ф. Шеллінг), піднесеному (Ж. Ріхтер), досконалому (М. Мендельсон), зворушливому (Ф. Новаліс) тощо. Для античності характерний широкий розвиток теорії й практики комедійних жанрів. У середньовіччі, коли вплив церкви в галузі культури був дуже значним, формальні ознаки К. переносилися переважно на епос, У період пізнього середньовіччя К. трактувалося надто розширено: Данте, напр., висунув тезу про залежність комедії від стилю і щасливої розв'язки, підтвердивши свої погляди створенням "Божественної комедії". Найістотніший внесок ренесансної теорії в К. — поняття "несподіваного" (Ж. Скалігер, В. Маггі), яке, на думку сучасних дослідників, становить основу поетики Ф. Рабле. Друге нововведення європ. Ренесансу — теорія поета й теоретика мист-ва Б. Гваріні про трагікомедію. Відставання теорії К. від практики подолало англ. Відродження (трактат Ф. Сідні, драматургія Б. Джонсона). К. в укр. л-рі має давню традицію. Особливо яскраво виявилось воно в бурлескно-травестійних творах 17 — 18 ст.

Усталений поділ літ. творів на "смішні" й "серйозні", який бере початок у теоріях нім. романтиків (вони ділили теорію жанрів вертикально: епос — лірика — драма і горизонтально: трагічне — комічне), призвів до надання К. суто крит. функції. Зх. теоретики К. переважно дотримуються судження франц. філософа А. Бергсона: "Ми буваємо смішними тільки тими сторонами нашої особистості, які випадають з-під контролю нашої свідомості"; або висувають інше трактування К..: механізування людського в людині. Рад. дослідники К. послідовні у твердженні про соціальні витоки К. (Ю. Борєв, І. Дзеверін, А. Зись, Ю. Манн, Б. Мінчин), солідарні з ними І. Пасі (Болгарія), Б. Дземидок (Польща) та ін.

■ Літ.: Дмитренко Т. В. Функції комічного в українській байці початку XIX ст. "Радянське літературознавство", 1987. № 12; Пропп В. Я. Природа комического у Гоголя. "Русская литература", 1988, № 1; Козловский А. О комедии и комическом. В защиту жанра. "Современная драматургия", 1988, № 4; Шаховський С. М. Уроки радянської класики. К., 1989.

П. І. Майдаченко.