критика літературна
кри́тика літературна
• критика літературна
(грец. κριτική — здатність судити про щось)
одна з трьох осн. галузей літературознавства; вид творчої діяльності, тісно пов'язаний з вивченням історії і теорії л-ри, з худож. і публіцист. творчістю. Існує кілька концепцій К. л., за якими вона трактується як:
1) галузь наук. пізнання;
2) особливий різновид літ.-художньої творчості;
3) публіцистика на матеріалі л-ри;
4) синтез різних видів літ. творчості та ін. Проте жодна з цих концепцій не дає можливості розглянути К. л. як цілісне явище. Крит, оцінки та інтерпретація літ. твору і літ. процесу можуть включати в себе і наук., і худож., і публіцист. елементи. Динамічне співвідношення їх визначає природу літ.-крит. діяльності, що передбачає як наукове, так і художнє осмислення, виходить з методол. засад теорії л-ри, спираючись на результати істор.-літ. досліджень.
К. л. у сучас. її статусі сформувалася в 17 ст. з появою період. друк. видань. Проте з давніх часів (античні Греція і Рим, Китай, Індія, араб.ькі країни) у самому ядрі худож. культури існував своєрідно-крит. механізм соціально-естет. регулювання процесу виникнення мист. цінностей і засвоєння їх суспільством через вираження ціннісних соціально-естет. орієнтацій у худож. творах, поетиках і риториках. Найдавнішим критиком на європ. континенті був Демокріт (бл. 460 — 370 до н. е.), який писав про ритм і красу віршів та поем Гомера. У 17 — 18 ст. літ.-крит. праця поступово стала поєднуватися з журналіст. діяльністю на сторінках періодики. Сильний вплив на європ. л-ру справила класицист. програма Н. Буало (трактат "Мистецтво поетичне", 1674), де встановлювалися правила, яких повинен дотримуватися письменник згідно з уявленнями про раціоналістичне узагальнення. У 18 ст. Д. Дідро, полемізуючи з принципами класицизму, в крит. нарисах "Салони" (1674) і діалозі "Парадокс про актора" переслідував не теор., а насамперед соціально-естет. мету. Подібну за спрямуванням літ.-крит. боротьбу вели в Англії Дж. Драйден (17 ст.), А. Поп, А. Шефтсбері (17 — 18 ст.); у Німеччині Г. Е. Лессінг (18 ст.), з одного боку, переборював вплив франц. класицизму, а з іншого — пересаджував на нац. грунт принципи Арістотелевої "Поетики". Й. Г. Гердер протиставляв естет. догматизму Г. Е. Лессінга істор. критику, позбавлену загальнообов'язкових приписів. Своєрідність краси Й. Г. Гердер пояснював духом епохи і конкретної нації. Під його впливом виникла історико-біогр. критика братів А. і Ф. Шлегелів та Л. Тіка. Особливого резонансу погляди Й. Г. Гердера набули у франц. критиці, зокрема в діяльності А. Л. Ж. де Сталь, яка в трактаті "Література" (1800) намагалася дослідити вплив релігії, моралі і політики на мист-во. У 18 ст. в Німеччині під впливом діяльності А. Г. Баумгартена з'являється естетична критика. Згодом вона дістає продовження в естетико-філос. системах І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, що своєрідно трансформувалися у філос. критику, якій протистояла критика романтичної школи (Ж. Ріхтер, Л. Тік). У 19 ст. у Франції з'являються різні напрями в критиці — порівняльно-історичний (А. Ф. Вільмен), психологічний (С. Жирарден), біографічний (Ш. О. Сент-Бев), естопсихологічний (Е. Геннекен) та історико-культурний, очолюваний І. Теном, який розглядав появу літ. твору під впливом трьох чинників — раси, середовища й істор. моменту. Значний вплив на профес. К. л. і європ. літ. процес мали виступи в цьому жанрі письменників: у Франції — В. Гюго, Е. Золя, Ф. Брюнетьєра та засновника суб'єктивно-імпресіоністичної критики Ж. Леметра; у Німеччині — Г. Гейне; в Англії — М. Арнолда; в Данії — критика і літературознавця Г. Брандеса, послідовника І. Тена і Ш. О. Сент-Бева. У 1-й пол. 20 ст. в США з'являються критики культурно-історичної школи — В. Л. Паррінгтон і В. В. Брукс. Зарубіжна К. л. 20 ст. ознаменувалася, з одного боку, появою різноманітних шкіл, що або претендували на точність літ.-крит. інтерпретацій ("нова критика", структуралістські і постструктуралістські, семантико-символістські течії й т. ін.), або спиралися на певні філос.-естетичні концепції — екзистенціалізм, феноменологію (див. Феноменологічна школа в літературознавстві), фрейдизм, різноманітні соціологічні доктрини. Історія К. л. невіддільна від боротьби між різними філос., естет. і літ. угрупованнями. З серед. 20 ст. у багатьох зарубіж. країнах спостерігається термінологічна диференціація понять "літературознавство" і "критика".
Тривалий шлях розвитку пройшла вітчизн. К. л. Зразки літ.-крит. суджень часів Київ. Русі дійшли до нас у вигляді перекладної ст. "Теория Хуровска о образах" з Ізборника Святослава 1073 та ориг. ст. "Слово нЂкоего калоугера о чьтении книг" з Ізборника Святослава 1076. Елементи літ.-крит. думки наявні у "Літописі Аскольда", "Слові о полку Ігоревім", "Повісті временних літ". Помітне пожвавлення літ.-крит. думки в Україні припадає на час створення братств (15 — 16 ст.) і їхньої боротьби проти польс.катол. експансії в духовне життя укр. народу. В полем. письменстві кін. 16 — поч. 17 ст. (Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Іов Борецький, Христофор Філалет, Герасим Смотрицький, Захарія Копистенський) відбилася тогочасна політ. і естет. боротьба. Яскравими зразками К. л. (у притаманній критиці 16 ст. церк.-полемічній формі) є передмова "до чителника" в трактаті "Казаньє святого Кирилла, патріаръхи ієрусалимъского, о антіхристЂ..." Стефана Зизанія (1596), "Апокрисис" Христофора Філалета (1597), анонімна "Пересторога" (1605 — 06), "Зачапка мудраго латынника з глупым русином" (1608 — 09) і "Короткослівна відповідь Петру Скарзі" (1600 — 01) Івана Вишенського, "Палінодія..." Захарії Копистенського (1619 — 22), "Літос" Петра Могили (1644), деякі епіграми Івана Величковського, притчі Іоанна Максимовича. Літ.-крит. думка виявляється у розгляді Іовом Княгиницьким праці "...Зерцало богословіи..." К. Ставровецького (1618), у граматиках Стефана Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619) тощо.
У 17 — 18 ст. в Україні замість літ. і наук. діяльності професорів Київ. академії Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського (з їхньою орієнтацією на "грекослов'янське" письмо та поетику бароко) з'являються курси поетик, риторик та гомілетик (посібників щодо складання проповідей) лат. мовою. Але в цих трактатах, поза очевидним впливом на них західноєвроп. ренесансних теоретиків Ю. Скалігера, І. Віди, Я. Понтана та ін., проглядає виразна тенденція оборони укр. культури від катол. і уніатського впливу, а також засвоєння нею загальноєвроп. ідей Відродження, Реформації та раннього Просвітительства. У надрах цієї культурної діяльності на поч. 18 ст. відбулося істотне розмежування. Феофан Прокопович у "Поетиці" (1706 — 07) відійшов від барокових принципів у бік класицизму. Більшість давніх укр. поетик стала перехідною ланкою між західноєвроп. класицизмом 17 ст. і вітчизн. класицистичною л-рою 18 ст. Заперечуючи бароко, класицизм у той же час мав з ним спільну основу — раціоналіст. підхід до мист-ва, уявлення про пізнаваність "секретів" красномовства, поезії і актор. майстерності, заснованих на дотриманні сталих правил. Феофану Прокоповичу протистояв Митрофан Довгалевський, який на основі "латино-польської" орієнтації 18 ст. у поетиці "Сад поетичний" (1736 — 37) обстоював погляди на мист-во, які згодом мали значний вплив на становлення нової укр. л-ри.
У 18 ст. в Росії утверджується класицистична теорія мист-ва. М. Ломоносов під впливом поетики Феофана Прокоповича, а також праць нім. вченого Г. К. Готшеда виробляє регламентовані правила для поет. творчості, яку називає одним з видів красномовства. Та якщо на Заході розвиток К. л. полягав в основному у зміні літ. напрямів і течій, то в Росії та Україні К. л. відразу набула публіцист. рис, вийшла за межі естет. проблем і стала по суті філософією сусп. боротьби. Виступи проти класицист. канонів були в центрі літ.-крит. діяльності М. Карамзіна, Д. Дашкова, П. Вяземського. Статті Д. Веневітінова ознаменували новий напрям у рос. К. л. — філос.-естетичний. Боротьба романтизму з класицизмом і усвідомлення обмеженості романт. методу дали змогу тогочасній філос. критиці (М. Полевой, М. Надеждін), що в основу своєї діяльності поклала принцип єдності буття і мислення, близько підійти до розуміння реалізму. Злободенна журнальна критика стала на вістрі сусп. боротьби, яку соціально загострили, наслідуючи полеміч. дух виступів О. Радищева, критики-декабристи В. Кюхельбекер, О. Бестужев, К. Рилєєв та ін. Значний внесок у розвиток К. л. зробили О. Пушкін і М. Гоголь.
Діяльність В. Бєлінського збігається з ост. періодом філос.-естет. критики, якій він надав характеру естетико-публіцистичної. Розглядаючи мист-во з позицій революц. демократії, критик висунув концепцію критичного реалізму. Та якщо для В. Бєлінського мист-во переважно вказувало на певні явища реальної дійсності, то, за М. Чернишевським, воно пояснювало життя, давало йому присуд. З 2-ї пол. 50-х pp. 19 ст. в умовах бурхливого розвитку сусп. думки і наростання ідей сел. революції набуває величезного значення К. л. у діяльності революц. демократів М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Салтикова-Щедріна, а також О. Герцена. "Реальна критика" Д. Писарєва в основному йшла у тому ж руслі, хоч внаслідок низки обставин не спинялася на специфіці мист-ва. Революц.-демокр. критиці доводилось вести полеміку з естетизмом О. Дружиніна, П. Анненкова, В. Боткіна, з т. з. органічною критикою і розвинутими на цій основі ідеями "угрунтованої літератури" ("почвенничества"), з виразно позасоціальним розумінням народності у А. Григор'єва, М. Страхова, Ф. Достоєвського, а також із слов'янофільською критикою (І. Кирєєвський, О. Хом'яков, К. Аксаков та ін.). Проте кожна з цих течій у рос. критиці 19 ст. зробила і певний внесок у вивчення й пояснення окремих сторін літ. процесуг В Україні розвиток К. л. пішов дещо іншим шляхом, зумовленим особливостями функціонування нової укр. л-ри, яка тривалий час мусила долати офіційне неприйняття і відверте переслідування з боку шовіністичних кіл самодерж. Росії. Вплив класицист. теорій на укр. культуру виявився мінімальним, для неї значно важливішими були барокові традиції, обстоювані М. Довгалевським та його прибічниками, а також боротьба Г. Сковороди проти псевдокласицизму, що, по суті, відкривала шлях просвітительству, а згодом і демокр. романтичній течії в л-рі. Наступне помітне пожвавлення літ.-крит. думки в Україні пов'язане з виданням на поч. 19 ст. у Харкові журналів "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник" і "Украинский журнал". І хоча більшість авторів, що виступала в них (Р. Гонорський, Є. Філомафітський, І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський, О. Сомов, О. Льовшин, О. Склабовський, В. Маслович, І. Кульжинський та ін.), клали в основу своїх роздумів античні, західноєвроп. і почасти рос. художні явища, проте теоретична розробка в дусі раціоналіст. естетики загальноест. проблем чітко проектувалася на потреби новонароджуваного письменства. Згодом (в "Украинском вестнике") це підтвердилося визнанням великих можливостей укр. мови і прямим заохоченням до розвитку укр. л-ри. Закономірність і життєспроможність нової укр. л-ри значною мірою обгрунтовувалися харківською критикою поч. 19 ст. А поява творів І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського дала могутній поштовх розвитку укр. літературної критики.
У 30 — 40-х pp. під впливом етногр.-фольклористичних студій та гасел всеслов'янського відродження формується і науково усвідомлюється романтичний напрям в укр. л-рі, а в критиці на зміну гносеологічному емпіризму просвітительства приходить романт. естетика. У періодиці й окр. виданнями з'являються розвідки та літ.-крит. статті М. Максимовича, М. Костомарова, П: Куліша, О. Бодянського, Є. Гребінки, І. Срезневського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, що тяжіли до культурно-історичної школи, опираючись на етногр.-фольклорну основу як вираження народності літератури. У своєму крайньому вияві такий підхід до літ.-худож. явищ оформився в концепцію "етнографічної достовірності" П. Куліша (див. Етнографізм у літературі). Як перший укр. професійний критик, П. Куліш багато зробив для обстоювання прав укр. л-ри на вільний розвиток, у запереченні примітивізму й графоманії на грунті тієї ж "етнографічної достовірності", під якою насправді розумілася вимога реаліст. зображення нар. життя. В силу істор. обставин л-ра в цей час нерідко розглядалася як продовження фольклоротворення, доповненого елементами "низового" бароко і "низького" класицизму. За відсутності укр. періодики як публічна трибуна літ. критики використовувалися альманахи "Украинский альманах", "Утренняя звезда", "Украинский сборник", "Ластівка", "Сніп", "Киевлянин", "Молодикъ", "Южный русскій зборник" та рос. журнали. І-все ж критика почасти ще розчинялася у худож. л-рі, входила у приватне листування (саме в такий спосіб обстоювали ідеї сентименталізму та просвітительського реалізму, з орієнтацією на дидактизм, Г. Квітка-Основ'яненко і Є. Гребінка). У худож. творах та принагідних теор. висловлюваннях Т. Шевченко формулює своє розуміння л-ри, яке позначене духом демократизму, утвердженням правдивості й народності мистецтва, матеріаліст. розумінням його природи й ролі в сусп. житті. В укр. К. л. серед. 19 ст. порушуються питання про творчий метод, суспільне призначення л-ри, можливості зображення нац. характеру та ін. У 40 — 50-х pp. 19 ст. на західноукр. землях зароджується укр. періодика. Це різко активізує літ.-крит. думку. Просвітительську програму "Руської трійці" (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) представив альм. "Русалка Дністровая" (1837). У літ.-крит. виступах дедалі увиразнюються соціол. і психол. підходи до письменства, хоча на сторінках "Зорі галицької", "Дневника Руського", "Вісника", "Семейной беседы" в основному дискутувалися питання статусу укр. л-ри та мовні проблеми. Прогрес. зусиллям у дусі поміркованого просвітительства М. Устияновича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, А. Могильницького, І. Могильницького, М. Левицького, Ф. Гарасевича протистояла критика, з одного боку, клерикально-схоластична (Й. Левицький), з іншого — "москвофільська" (Д. Зубрицький, Б. Дідицький, І. Раковський, О. Духнович, а також у 50-х pp. — Я. Головацький).
У 2-й пол. 19 ст. загострилася ідейно-естет. боротьба в укр. літ. критиці. В журн. "Основа" (1861 — 62) та рос. періодиці друкувалися П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович. Якщо в питанні про право укр. л-ри і мови на вільний розвиток укр. критики, ведучи полеміку з рос. шовіністичною пресою, виступали з прогрес. позицій (і тут їх підтримували рос. революц. демократи), то в питанні про соціальну спрямованість і дієвість л-ри виникали розходження. М. Костомаров, напр., першим в укр. критиці поставив питання про істор. зумовленість л-ри обставинами сусп. життя, у зв'язку з творчістю Т. Шевченка розширив розуміння народності л-ри. Разом з тим його концепція л-ри "для домашнього вжитку" обмежувала сферу соціальн. інтересів і адресацій укр. письменства. "Етнографічна критика" П. Куліша мала насамперед естет. характер, відзначаючись водночас широким культурологічним спрямуванням. Обидва ці підходи абсолютизували, хоч і по-різному, консервативно-романт. погляд на фольклор і етнографію, їх вплив на л-ру. Виступи М. Максимовича, революц.-демокр. спрямування поезій Т. Шевченка, художня та публіцист. творчість Марка Вовчка, Л. Глібова, С. Руданського протистояли критиці ліберально-поміркованого характеру.
Із заснуванням 1867 львів. журн. "Правда" виникла гостра боротьба між критикою демокр. напрямку (І. Білик, О. Терлецький, В. Навроцький, М. Бучинський, І. Белей, А. Дольницький та ін.) і ліберальною критикою (О. Огоновський, Є. Згарський, Ф. Заревич, В. Барвінський, О. Партицький, О. Кониський). Особливе місце у цій боротьбі належить М. Драгоманову, який активно обстоював у л-рі реалізм, гуманізм і соціальну спрямованість, пов'язував пафос боротьби, проти самодерж. режиму, ідейно-політ. й естетичну концепції з потребами нац. і соціального визв. руху. Полеміка між соціально-демокр. і нац.-патріотичною (вислів І. Білика) критикою переросла в широку крит. дискусію 1873 — 78, у якій взяли участь І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Павлик. Певний внесок у розвиток української К. л. 19 ст. зробили М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, A. Кримський, О. Котляревський та ін., що представляли т. з. академічну критику. Видатне значення у розвитку укр. К. л. має наукова діяльність О. Потебні, який започаткував психол. напрям аналізу літ. твору, під впливом якого аж до 20-х pp. 20 ст. перебувала харків. психологічна школа (Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, О. Білецький та ін.).
Літ.-крит. діяльність І. Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Гнатюка, В. Охримовича, П. Грабовського, М. Коцюбинського, В. Стефаника, B. Доманицького, І. Стешенка, І. Копача, А. Чайковського, В. Коцовського була спрямована на утвердження реаліст. засад укр. літератури, проти ліберально-консервативних і асоціальних концепцій таких критиків, як Г. Цеглинський, М. Подолинський, Д. Пісочинець, О. Барвінський, І. Верхратський, М. Горголя. Активну участь у літ. процесі брала демокр. критика (В. Горленко, І. Труш, М. Комаров, Б. Грінченко, М. Возняк, О. Маковей, Л. Турбацький, Г. Хоткевич, Н. Кобринська, В. Щурат, К. Студинський, М. Вороний, М. Мочульський, А. Крушельницький, О. Колесса та ін.).
І. Франко вперше в Україні теоретично обгрунтував і практично реалізував засади реалізму й народності мист-ва на основі матеріаліст. естетики. З передових позицій часу він розглядав взаємозв'язок л-ри й політики, л-ри й фольклору, обгрунтував поняття свободи творчості, психол. основу худож. творчості та сприйняття її результатів читачами і критикою, ідейно-естетичний вплив мист-ва на суспільство. Доробок революц. демократів у галузі К. л. відіграв істотну роль у консолідації прогресивних літ. сил на укр. землях. Особливу місію в цьому виконав журн. "Житє і слово" (1894 — 97), що виходив під ред. І. Франка. Журнали "Світ" (1906 — 07) і "Українська хата" (1909 — 17) репрезентували модерністський напрям в укр. л-рі (Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, О. Луцький, М. Яцків, B. Пачовський та ін.), що надавав перевагу "артистичним" (мистецьким) критеріям літ.-крит. аналізу. У крит. діяльності М. Грушевського, C. Єфремова, С. Русової, А. Ніковського, М. Сріблянського (М. Шаповала), Д. Донцова, І. Кревецького, В. Дорошенка, В. Панейка, що тяжіли до соціологічного аналізу, помітна велика увага до нац. моменту.
Методол. засади марксистської критики (Ф. Мерінг, К. Лібкнехт — у Німеччині, П. Лафарг — у Франції), що виникла в 2-й половині 19 ст., характеризувалися посиленим акцентом на соціальних сторонах твору; в Росії — відповідно до ленінської теорії відображення. Згодом це перетворилося на повну ігнорацію естет. засад. Істор.-матеріалістичний підхід до л-ри, оцінку її з класових позицій відстоював Г. Плеханов. Розвиток марксистської К. л. в Росії пов'язаний з іменами В. Воровського, А. Луначарського, М. Ольмінського, М. Горького, а в ін. країнах — Р. Фокса, К. Колдуелла, К. Варналіса, Дж. Ліндсея, A. Грамші та ін.
В Україні в період громадян. війни і перших років радянської влади в К. л. виступали B. Блакитний, В. Чумак, І. Кулик, В. Коряк та ін. На поч. 20-х pp. в укр. К. л. прийшли О. Білецький, Д. Балика, М. Зеров, О. Дорошкевич, П. Филипович, Ю. Меженко, Д. Загул та ін. У 20 — на поч. 30-х pp. активно виявляють себе в критиці Ф. Якубовський, Б. Якубський, Б. Коваленко, С. Щупак, М. Доленго, В. Заєць, К. Довгань, В. Гадзінський, В. Юринець, О. Лейтес, М. Степняк, Г. Майфет, П. Колесник, Я. Савченко, А. Клоччя, А. Шамрай, Є. Кирилюк та ін. Вагомий внесок у крит. осмислення літ. процесу зробили Остап Вишня, О. Досвітній, М. Куліш, М. Хвильовий, І. Микитенко, В. Поліщук, М. Семенко, І. Сенченко, Ю. Смолич та інші. Молода, публіцистично загострена укр. критика цього періоду обгрунтовувала матеріалістичне розуміння об'єкта худож. зображення, зв'язок л-ри з побудовою соціаліст. суспільства. Важливе місце в історії укр. К. л. посіла дискусія 1925 — 28, присвячена пошуку шляхів розвитку укр. л-ри. Попри всі полемічні перехльости матеріали дискусії (в основному — між представниками "Плуга" і "Молодняка", пізніше ВУСППу та ВАПЛІТЕ і "неокласиків") містять у собі багато цінного для розуміння тогочасного літ. процесу. Проте з поч. 30-х pp. у К. л. виразно стали відчуватися вульгаризаторські тенденції, уявлення про природу худож. творчості деформується. Вульгарно-соціологічні викривлення у тодішній критиці безуспішно намагалися подолати представники т. з. формально-соціологічного напрямку (Ю. Меженко, О. Дорошкевич, М. Доленго, Г. Майфет). Більшість відомих критиків у період культу особи Сталіна була незаконно репресована. У 30 — 40-х pp. лави укр. критиків поповнили Л. Новиченко, Є. Шабліовський, Є. Адельгейм, Б. Буряк, С. Крижанівський, М. Шамота, С. Шаховський, А. Іщук, І. Пільгук, Ю. Кобилецький та ін. К. л. цього періоду досліджувала поточний літ. процес, водночас у дусі сталінщини посилено практикувала метод "критичних проробок", під які незаслужено потрапляли кращі сили л-ри — М. Рильський, В. Сосюра, А. Головко, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.
Після розвінчання культу особи в серед. 50-х pp. почалася демократизація сусп. життя, що благотворно вплинула на К. л. Посилюються її професіоналізм та естетична озброєність. Прагнення до глибокого аналізу літ. і життєвих явищ, інтерес до проблем гуманізму знайшли відображення в статтях Ю. Бараб.ша, В. Брюггена, І. Дзеверіна, І. Дзюби, В. Дончика, В. Іванисенка, М. Ільницького, Й. Кисельова, Л. Коваленка, Н. Кузякіної, А. Макарова, Л. Новиченка, М. Острика, Г. Сивоконя, В. Фащенка та ін. К. л. намагалася розглядати літ. процес у його багатогранності і своєрідності, поєднуючи соціологічний, естетичний і етичний підходи. Серед кращих здобутків К. л. 50 — 60-х pp. є й виступи письменників — М. Рильського, П. Тичини, О. Довженка, М. Бажана, О. Гончара, Д. Павличка, І. Драча, П. Мовчана, В. Базилевського та ін.
У 70-х pp. з'явилося чимало молодих критиків — М. Жулинський, М. Слабошпицький, Р. Гром'як, А. Погрібний, Г. Штонь, В. Мельник, В. Панченко та ін. Однак в Україні, як і в усьому кол. СРСР, з наростанням застійних явищ в екон., політ. і культурному житті, відбувалося помітне зниження соціальної й естет. відповідальності К. л., розмивалися критерії оцінки літ. творів, у К. л. переважала компліментарність. В серед. 80-х pp. у К. л. підвищуються критерії естетичного та соціального аналізу. В історію укр. л-ри повернуто десятки письменників, безпідставно репресованих і заборонених у культівські та застійні часи. У процес широкої пропаганди їхньої творчості, ознайомлення з нею сучасного читача активно включилася К. л.
■ Літ.: Ковалівський А. З історії української критики. Х., 1926; Шляхи розвитку української пролетарської літератури. Х., 1928; Бернштейн М. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Очерки истории римской литературной критики. М., 1963; Пономарьов П. Українська літературна критика кінця XIX — початку XX століть. Ужгород, 1965; Поважна В. Розвиток укр. літ. критики у 80 — 90-х р. XIX ст. К., 1973; Гром'як Р. Т. Естетика і критика. К., 1975; Древнегреческая литературная критика. М., 1975; Бєлінський В. Г. Думки про мистецтво. К., 1976; Франко І. Я. Краса і секрети творчості. К., 1980; Баранов В., Бочаров А., Суровцев Ю. Литературно-художественная критика. М., 1982; Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982; Брюховецький В. С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. К., 1986; Історія української літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988.
В. С. Брюховецький.