література та інші види мистецтва

літерату́ра та інші види мистецтва

• література та інші види мистецтва

Художня література є одним з видів мистецтва — словесним, поряд із живописом, скульптурою, музикою, хореографією, театром, кіно, архітектурою, прикладним мист-вом та ін. Існує також погляд на л-ру як на форму духовно-практич. діяльності, споріднену з мистецтвом, але водночас настільки специфічну, що це дозволяє вбачати в ній якісно відмінне утворення. Звідси поширене словосполучення "література і мистецтво" (в переліку форм духовно-практичної діяльності людей) як у наукових працях, так і в розмовному вжитку.

Хоч види мистецтва відрізняються одне від одного і "будівельним матеріалом", і худож. мовою, і превалюючими функціями, їм, разом з тим, притаманні спільні закономірності розвитку, певні риси й тенденції не лише на функціональному, а й на естет.-художньому рівнях. На цьому засновуються такі істор.-типологічні категорії, як художні напрями, течії та стилі, що поширюються на всю (або частину) систему мистецтв певної епохи. В цих утвореннях складаються свої системи взаємозв'язків і взаємодії між різними видами мистецтва, встановлюється своя ієрархія між ними, яка обумовлюється місцем і роллю того чи того мистецтва на даному етапі худож. процесу. Ті, що опиняються на чільних місцях у цих системах, помітно впливають на ін. мистецтва, активізуючи в них ближчі їм тенденції та структури худож. мислення і творчості. Таким, напр., був вплив пластики (скульптури) на ін. мистецтва в античності, або ж дія живопису в худож. культурі Відродження й бароко.

Превалювання того чи того мистецтва в певну епоху (звичайно, в межах конкретного культур.-істор. регіону) зумовлюється комплексом причин суб'єкт, і об'єктивного характеру, передусім стадією сусп. та худож. розвитку і мірою відповідності того чи того мистецтва провідним духовно-практ. потребам і прагненням епохи, його здатністю найбільш адекватно виражати іманентність її духовної культури. При цьому необхідно враховувати, по-перше, поліфункціональність мистецтва (функції креаційно-перетворююча, комунікативно-інформаційна, пізнавальна, оціночно-орієнтаційна, естетико-гедоністична) і, по-друге, те, що деякі його види характеризуються переважанням певної функції, і це робить їх більш відповідними потребам та прагненням тієї чи тієї доби.

Література виділяється в системі мистецтв тим, що поєднує весь комплекс їхніх функцій, але ці її можливості повністю реалізуються на відносно високих етапах худож. розвитку. З такою особливістю л-ри пов'язана її здатність охоплювати всі сфери й аспекти буття, її зображально-виражальна універсальність, хоча в чуттєвій повноті й конкретності відображення певних його сторін вона поступається ін. мистецтвам (напр., скульптурі — в пластичності зображення, живопису — в його візуальній наочності й багатобарвності, музиці — в емоц. наснаженості і т. д.). Відображення за допомогою засобів словесного мист-ва в тій чи тій мірі знакове, більш узагальнене й абстраговане в передачі чуттєвої реальності, але водночас різнобічніше, універсальніше, позначене специфіч. синтетичністю; воно спроможне поєднувати те, що ін. мистецтва можуть виразити лише спільними зусиллями. Ця універсальність забезпечується особливою структурою літ.-худож. образу, який здатен зливати в органічну єдність пластично-живописні, звукові, ментальні та ін. елементи. Разом з тим л-ра в освоєнні різних аспектів чуттєвої реальності спирається на ін. мистецтва, "вчиться" у них, "перекладаючи" їхню образну мову й трансформуючи її відповідно до своїх законів та потреб, чим збагачує і вдосконалює свої зображально-виражальні можливості. В цьому й полягає один з найважливіших аспектів взаємозв'язків та взаємодії л-ри з ін. мистецтвами.

Як писав О. Потебня, "творча думка живописця, скульптора, музиканта невиразима словом і звершується без нього, хоч і передбачає значний рівень розвитку, який дається тільки мовою" (Потебня А. А. Мысль и язык. К., 1926, с. 106). Інша річ література, одна з найістотніших особливостей якої — глибока пов'язаність зі сферою ментальності, органічна включеність у цю сферу. Адже "будівельним матеріалом" і засобом вираження в л-рі є слово, а слово, мова — це дійсність думки, її реалізація. За своєю структурою літ.-худож. образ — це поєднання в різноманітних зв'язках і співвідношеннях конкретно-чуттєвого і ментально-пізнавального змісту. В ньому опредмечуються думки та осмислюються речі, в єдності й взаємопереплетенні цих планів розгортається літ. твір. З цієї єдності й випливає необмеженість (порівняно з ін. мистецтвами) охоплення буття в л-рі, її універсальність, тобто здатність висловлювати в худож. цілісності різнорідний зміст — предметно-пластичний, емоц., ментальний. Названа здатність л-ри забезпечується багатошаровістю структури слова.

На різних етапах літ. процесу в творах спостерігається різне співвідношення предметно-чуттєвого і ментально-пізнавального змісту, але з тенденцією поступового й неухильного зростання питомої ваги останнього. Превалювання предметно-чуттєвого й емоц.-сугестивного змісту на ранніх етапах цілком природне, оскільки тоді чуттєво-практичне освоєння людиною світу переважало ментально-пізнавальне, що й надавало л-рі відповідного характеру й функціональності. Цим же обумовлене й превалювання на ранніх етапах зображальних мистецтв і музики, адекватніших даній стадії освоєння людиною світу, і їхній переважаючий вплив на л-ру. На більш ранніх етапах розвитку словесне мист-во найтісніше було пов'язане з ритміко-музикальною стихією і значною мірою їй підпорядковане. В час розпаду первісного синкретизму воно лишалося включеним у ритуал чи обрядове дійство і підпорядковувалося їхній ритміко-муз. організації; відповідно більшого значення набував сугестивно-евокаційний потенціал слова, тобто його здатність навіювати, викликати потрібні уявлення і душевний стан. Велике значення музики для розвитку л-ри зберігається й пізніше. Загальновідома її роль у становленні лірич. жанрів у давньогрец. та ін. л-рах. Ці жанри виникали з культової та обрядової фольклор. пісні й тривалий час зберігали тісний зв'язок з традиц. ритміко-мелодійними типами пісень і характером їх виконання — наспівним, з притаманним тільки даному жанру муз. супроводом. Значною була роль музики і в становленні драм. жанрів у давньогрец. л-рі, зокрема трагедії та комедії. "Народження трагедії з духу музики" — так назвав Ф. Ніцше свою першу велику працю (1872), в якій розглядається даний процес. Безпосередньо трагедія вийшла з хорової лірики і в своїй структурі поєднувала драм. і музикально-лірич. елементи. Невипадково ж спроба відродити "справжню", тобто античну трагедію класич. пори в Італії 2-ї пол. 16 ст. призвела до неочікуваного результату — появи опери, нового муз.-драм. жанру. Щодо образотв. мист-ва, то взаємозв'язок і взаємодія л-ри з ним найраніше виявилися і найактивніше відбуваються в епіч. поезії. Тут слід зазначити, що літ. роди — епос, лірика й драма — залежно від їхнього предмета й способу зображення виявляють різну міру близькості до ін. мистецтв і різну потенц. готовність до взаємодії з ними.

Атрибутивна функція епосу — розповідати про те, що відбувається в зовн. світі; лірики — виражати внутр. світ людини; драми — показувати і вчинки, і переживання людей в їх наочному, "фізичному" втіленні. Звідси певна гомогенність епосу з образотв. мист-вом, яке за своєю природою є мист-вом просторовим, що відображає об'єктивно суще в живописно-пластич. образах; лірика виявляє субстанційну близькість до музики, цієї одухотвореної чуттєвості; драма, поєднуючи об'єктивність епосу і суб'єктивність лірики, наближається до видовищ. мист-в, передусім театру, та й реалізується вона вповні як твір мист-ва на театр. сцені. Епіка — розповідне мистецтво, а розповідь передбачає погляд зі сторони, об'єктивізацію того, про що йдеться, в часі й просторі. Це відкрило перед словесним мист-вом нові горизонти й можливості в худож. освоєнні світу, наповнило його багатим предметно-чуттєвим змістом. Невіддільними складниками епіч. структури стають розповідь і опис, зображення людини в об'єкт. світі речей, явищ, різних форм і виявів буття. Цим зумовлене внутр. тяжіння епіки до образотв. мист-ва, до пластики й живопису, а необхідність удосконалення зображальності змушувала її оволодівати майстерністю живописання словом, що яскраво виявилося вже в антич. л-рі від Гомера до Вергілія. В новий час ці тенденції особливо даються взнаки в епохи, позначені превалюванням живопису в системі мистецтв, — Відродження, бароко і класицизму. Названі періоди характеризуються блискучим розквітом живопису і його досить інтенсивним впливом на л-ру, що виявлялося в різних формах і на різних рівнях: у поширенні жанрів описової, ландшафт., алегор. поеми, "фігурних віршів", емблематики тощо — на жанровому рівні, в розвиненості опис. елементу, в "декоративному" використанні метафори та ін. тропів як окрас стилю — на стильовому рівні, в заг. прагненні представляти ментальні уявлення та поняття в предметно-наочній формі. Теор. узагальненням усіх цих тенденцій була відома теза "поезія є живопис, що говорить, а живопис є німа поезія", яку розвивали теоретики ренесансу, бароко та класицизму і яка не піддавалася сумніву аж до Г. Е. Лессінга, котрий спростував її у трактаті "Лаокоон, або Про межі живопису й поезії" (1766). Присутня вона і в записах курсів поетики, які читалися в Києво-Могилянській академії у 2-й пол. 17 — 1-й пол. 18 ст. Як зазначалося, література, будучи словесним мистецтвом, особливим чином пов'язана з ментальністю і, єдина серед мистецтв, є її безпосереднім худож. вираженням. А це означає, що її роль і значення в худож. процесі зростали в міру того, як у мистецтві змінювалося співвідношення між предметно-чуттєвим і ментально-пізнавальним освоєнням світу, зростала частка останнього. Лише із зростанням цього елементу в худож. процесі л-ра реалізує повною мірою закладені в ній універсальні зображально-виражальні можливості і виходить на чільне місце в системі мистецтв, дедалі інтенсивніше впливає на ін. мистецтва. Цей процес був тривалий та складний. Глибинною його основою став вихід на перший план пізнавальної функції в усій духовно-практичній діяльності людини. В сучас. науці існує думка, що рішучий перелом у статусі л-ри серед ін. мистецтв стався у 18 ст., а на провідне мистецтво, що інтенсивно впливає на інші, вона перетворилася в 19 ст. Вона вже уявлялася універсальним мистецтвом, своєрідним еквівалентом всіх мистецтв, що поєднує в собі їхні завдання і можливості.

Особливе становище л-ри серед мистецтв у 19 — 20 ст., її переважаючий вплив на них безперечні. В ін. мистецтвах спостерігається активізація, посилений розвиток тих сторін і можливостей, що зближають їх з л-рою. Так, живопис 19 ст., передусім реалістичний, ніби розповідає, а разом з тим і аналізує зображувані життєві явища. У Г. Курбе й Ж. Ф. Мілле, в І. Рєпіна та ін. передвижників, у А. Менцеля компоненти картини стають "мовлячими", а вся вона — включеною в певний сюжет. Аналітичністю відзначаються деякі течії живопису 20 ст. П. Пікассо проголошує, що він зображує світ не таким, яким його бачить, а таким, яким його мислить. Словом, худож. мова живопису виявляє тенденцію до уподібнення худож. мові л-ри й переймання її специфіч. функцій. У муз. мистецтві дія л-ри з особливою виразністю виявилася у виникненні програмної музики і в посиленому розвитку її в 19 — 20 ст. "Олітературення" широко охопило також театр, залежний від літ. основи, драматургії, виявляючись по-різному в худож. системі Станіславського, в "епічному театрі" Б. Брехта, в поет. театрі Ф. Гарсіа Лорки і т. д.

Проте не слід спрощувати взаємозв'язки і взаємодію л-ри з ін. мистецтвами в 19 — 20 ст. і зводити ці процеси до неподільного панування літератури. Насправді ж її зростаючий вплив на ін. мистецтва викликав і активну протидію, прагнення подолати "літературщину" й повернутися до іманентних кожному мист-ву засобів і форм худож. вираження. Так, у живопису першою масштабною реакцією на олітературення був імпресіонізм з його запереченням сюжетності, з його установкою на колір і світло як єдині виражальні засоби. Ця лінія повернення до іманентності знаходить продовження в різних течіях живопису 20 ст., досягнувши логіч: завершеності в абстракціонізмі. Аналогічні тенденції виявляються і в ін. мистецтвах: у музиці — це гостра реакція на програмовість і повернення до адекватних її природі структур і засобів худож. мови; того ж прагне й театр, активізуючи арсенал театральності, вироблений віками.

Необхідно брати до уваги й те, що відносини і взаємодія між л-рою та ін. мистецтвами в різних худож. напрямах і течіях 19 — 20 ст. далеко не однакові. При заг. домінуванні л-ра не тільки "вчить" ін. мистецтва, а й сама продовжує "вчитися" у них, що по-різному відбувається в різних худож. напрямах і в різних літ. родах та жанрах. Домінування л-ри, що визначилося з 18 ст., похитнулося в добу романтизму, особливо раннього. Романтики проголосили музику "найромантичнішим мистецтвом", що найповніше відповідає їхнім прагненням. У л-рі, особливо в лірич. поезії, оживає "дух музики", музикально-пісенні орієнтації, які нерідко стають осн. структурними елементами. Музика в цей час набуває бурхливого розвитку. Слід також зазначити, що імпресіонізм у л-рі розвивався під безсумнівним впливом імпресіонізму в живописі. Однак це швидше винятки, тому що в худож. процесі 19 — 20 ст. домінуюча роль належить л-рі. Помітним явищем у худож. процесі 20 ст. стає взаємозв'язок і взаємодія л-ри з новітнім мистецтвом — кіно. За своєю природою кіномистецтво візуальне й видовищне, але для його розвитку визначальне значення мала л-ра, особливо відтоді, як з'явилося звукове кіно, ставши також словесним мистецтвом. Водночас відбувається і зворотний процес, література засвоїла чимало з худож. арсеналу кінематографа: техніку монтажу, чергування планів, швидку зміну ракурсів тощо. Разом з тим нестримний розвиток у наш час кіно, телебачення, аудіо- й відеозасобів якоюсь мірою похитнув гегемонію л-ри, породив думки про початок нової ери в історії мистецтв, коли літературі вже не належатиме провідна роль.

■ Літ.: Потебня А. А. Мысль и язык. К., 1926; Дмитриева Н. А. Изображение и слово. М., 1962; Гачев Г. Д. Жизнь художественного сознания, ч. 1. М., 1972; Каган М. С. Морфология искусства. Л., 1972; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения. стили К., 1985.

Д. С. Наливайко.