література

літерату́ра

• література

[лат. lit(t)eratura — написане, від lit(t)era — буква]

- твори писемності. У широкому значенні термін "література" вживається щодо всіх писаних і друкованих творів, залежно від змісту яких розрізняють Л. художню, наукову, публіцистичну, технічну, довідкову, мемуарну і т. д.; у вужчому і здебільшого — лише щодо творів худож. писемності. Л. художня є одним з видів мистецтва — особливої форми суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності (див. Образ художній). Специфічна ж ознака Л. порівняно з ін. видами мистецтва полягає в тому, що її образи створюються засобами мови. Л. — мистецтво слова. Художня словесність зародилася ще в докласовому суспільстві — як уснопоетична творчість народу (фольклор), прямо й безпосередньо пов'язана з його трудовою діяльністю та побутом. У ній яскраво виражалися народні інтереси, прагнення, ідеали, і це зумовило її істотний вплив на професійну художню л-ру. А проте усна народна творчість була тільки свого роду передісторією власне л-ри, яка, користуючись писемною мовою, звільняється від характерних для фольклор. типу худож. словесності рис (колективність творення, імперсональність, варіантність, синкретизм та ін., а також неподільна злитість з реліг.-міфол. уявленнями мас). Саме викликана істор. суспільними потребами поява писемності стала передумовою виникнення художньої л-ри як такої. Дальший процес її формування зв'язаний з розвитком книгодрукування (його початок в Україні відносять до 1574, коли І. Федоров видав у Львові Апостол і першу слов'ян. "Азбуку").

Худож. літературі властива поліфункціональність. Вона "конструює" нову дійсність і дає їй різнобічну характеристику, виконує виховні й гедоністичні завдання, є засобом комунікації тощо. Всі ці функції Л., існуючи в своїй єдності, сприяють збагаченню знань людини про навколишній світ і про саму себе, осягненню нею справжньої сутності й ціннісної значущості зображуваного. Матеріалістична естетика з цілковитою підставою вбачає в л-рі могутнє знаряддя пізнання дійсності, й притому — в найрізноманітніших і найскладніших її виявах. Уся практика Л. засвідчує, що вона має можливість достовірно відтворити й глибоко осмислити і людське життя, і природу, і речі, що оточують нас, і соціально-економічні явища, минувшину та сучасність. Однак Л., на відміну від науки і подібно до кожного з мистецтв, пізнає реальність, оперуючи нелогічними абстракціями (поняттями, судженнями, умовиводами), а індивідуалізованими, конкретно-чуттєвими образами, що одночасно діють на розум і емоції людини. Вона осмислює дійсність під естет. кутом зору, тобто прикладає до зображуваного мірку краси — оцінює його як прекрасне чи потворне, високе чи низьке, трагічне чи комічне (див. Естетичні категорії); не випадково поряд з поняттям "художня література" побутує давній термін "красне письменство". Це художнє пізнання, що є близьким, але аж ніяк не тотожним пізнанню науковому. "...Мистецтво доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу, і притому такого чуттєвого образу, який у самому своєму прояві має вищий, більш глибокий смисл і значення. Мистецтво, однак, не прагне осягти шляхом цього чуттєвого втілення як такого, поняття в його загальності, бо якраз єдність цього поняття з індивідуальним проявом і становить сутність прекрасного та його художнього відтворення" (Гегель. Соч., т. 12. М., 1938, с. 105). Отже, мистецтво не копіює життя, а прагне збагнути суть його явищ і з цією метою узагальнює їх за допомогою творчої уяви, домислу, але не абстрагується від індивідуального (див. Типізація художня), внаслідок чого об'єктивна істина постає як художня правда. Твори л-ри й мист-ва не можуть не містити — незалежно навіть від суб'єктивних намірів їх авторів — і певну, соціально зумовлену, ідейну оцінку відображуваного (див. Ідейність літератури, Ідея художня). Проте ідея в худож. творах знов-таки невіддільна від образу, вона мовби просвічує крізь багатство індивідуального, конкретно-чуттєвого і відтак теж справляє емоційно-естет. вплив на читача, глядача, слухача. Точно висловився з цього приводу І. Франко: "Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача" (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 272). Відрізняючись від науки, як художньо-образна форма освоєння реальності, Л. водночас посідає особливе місце і серед мистецтв, оскільки вона спроможна повніше й багатогранніше, ніж будь-яке з них, відображати життя. Це пояснюється тим, що матеріальним носієм образності в л-рі є слово, адже слово — "орган думки" (О. Потебня), а нема таких сфер та явищ дійсності, яких не можна було б охопити думкою. Щоправда, Л. поступається, приміром, живописові у візуальній наочності худож. зображення чи музиці — за силою безпосереднього емоц. впливу на людей; чуттєве сприйняття літ. образів має опосередкований характер, воно не відбувається без осягнення конкретного предметно-понятійного значення слів та словосполучень, в яких знаходять своє втілення ці образи. Натомість Л. безумовно переважає і живопис, і музику іншим, про що говорив В. Бєлінський, кваліфікуючи мистецтво слова як "найвищий рід мистецтва": "Поезія виражається у вільному людському слові, яке є і звуком, і картиною, і певним, ясно вимовленим уявленням. Тому поезія містить у собі всі елементи інших мистецтв..." (Белинский В. Полн. собр. соч., т. 5. М., 1954, с. 7, 9).   Завдяки слову л-ра досягає надзвичайно високого ступеня смислової визначеності картин життя, які пропонуються нею. Більше того, письменник може (у ліричних відступах, наприклад) і прямо виражати свої думки та переконання, що взагалі є недоступним для живописця, скульптора, композитора. Жодне з мистецтв, крім Л. (за винятком хіба що т. з. мистецтв синтетичних — театру, кіно) з її найбільш насиченими думкою словесними образами, не в змозі також повною мірою відтворити життя як процес, в його русі й розвитку. Але, констатуючи наявність у Л. особливо великих ідейно-естет. потенцій, слід передусім згадати відоме горьківське її визначення — "людинознавство". Бо саме людина в її цілісності становить гол. предмет худож. пізнання, й універсальність того використовуваного л-рою для створення своїх образів матеріалу, яким є мова, слово, дозволяє Л. дати воістину всеосяжне уявлення про людину, якнайглибше розкрити її сутність. Слову — і тільки йому — Л. зобов'язана здатністю проникати в усі сфери людського буття і зображувати його в просторово-часовому плані; показувати людину в її взаєминах з іншими людьми, з суспільством, з природою; створювати образ людини як неповторної особистості (за допомогою виразних деталей описуючи її зовнішність і в усіх найтонших відтінках аналізуючи людські думки, почуття, настрої); давати людині вичерпну мовну характеристику. Ці свої практично безмежні можливості щодо художнього дослідження людини Л. реалізує, послідовно звертаючись до таких засобів словесної виразності, як епітет, порівняння, метафора, гіпербола, літота, алегорія, символ та ін. Разом з тим Л. не цурається й прийомів, характерних для наук.-теор. мислення, якщо це сприяє виконанню нею своїх "людинознавчих" завдань (так само як у наук. або публіцист. працях часто використовується образне слово — зокрема, для посилення популярності й емоційності викладу).   Виходячи з того, які саме сторони людського життя і як змальовує Л., традиційно (починаючи з Арістотеля) виділяють три осн. літ. роди (див. Рід літературний): епос, лірику і драму. В епосі дійсність відтворюється переважно через розповідь про зовнішні події та факти, про поведінку і вчинки людей, показаних у різноманітних обставинах. У центрі спостережень лірики — людські переживання і настрої, внутрішнє життя особистості. Драму відзначають безпосереднє зображення зовнішньої дії та першочергова увага до висловлювань, мовних партій персонажів. Звідси — відмінності між способами створення типових характерів, сюжетно-композиційними рішеннями, лексико-синтаксичними прикметами мови і т. д. у літературних родах. Це, однак, не означає, нібито вони розділені якоюсь непрохідною стіною: в літературно-художніх творах можуть органічно поєднуватися, скажімо, риси епосу і лірики (класичний приклад — "Слово о полку Ігоревім"). У свою чергу літературні роди класифікуються за окр. видами (див. Вид літературний): роман, повість, оповідання, казка та ін. — в епосі; пісня, романс, елегія, ода, сонет — у ліриці; драма, трагедія, комедія, водевіль — у драмі. Певною ж модифікацією виду є жанр, або підвид: соціально-психологічний роман, лірична пісня, сатир. комедія і т. д.; (термін "жанр" нерідко вживається і у значенні "вид").   Мистецтво слова демонструє розмаїття не тільки форм і стилів, а й худож. методів, які характеризують той чи той літ. напрям і всі існуючі в його межах течії (див. Стиль художній, Метод художній, Напрям і течія літературні). Творчість кожного видатного письменника позначена, поряд з неповторними рисами притаманної йому стильової манери, й особливостями його худож. мислення, тобто саме методу. Але індивідуальний метод такого письменника не протистоїть загальним ідейно-естет. принципам, характерним для відповідного його творчому кредо напряму, а лише дає свою інтерпретацію цих принципів. До найзначніших літ. напрямів, що виникли на певних істор. етапах, належать бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм. Вони по-різному розвиваються в л-рах різних країн, виступаючи завжди в своїй національній визначеності.   Л. кожного народу, в т. ч. українському красному письменству (див. Українська література, статті про ін. національні л-ри), неодмінно властива національна специфіка. І ця специфіка визначається не тільки мовою, на якій твориться дана Л. (важливо підкреслити, до речі, що, вбираючи в себе невичерпні багатства нац. мови, Л., зі свого боку, найактивніше впливає на неї, дійово сприяє її розвиткові). Своєрідність істор. шляху народу і його соціального буття, відмітні ознаки його способу життєдіяльності й духовної культури, особливості традицій і звичаїв, а також природного середовища, в якому він живе, — все це становить джерело нац. самобутності л-ри, так чи інакше відбиваючись і на формі, і на змісті її творів. Причому виразно виявлене нац. начало в л-рі є одним з показників такої естет. зрілості, яка зумовлює не тільки внутрішньонаціональне її значення; кожна Л., котра вносить своє, особливе, у світову художню скарбницю, по праву включається в інтернаціональний культурний контекст. Воднораз національно-своєрідне й інтернаціональне, загальнолюдське взаємодіють і в самій л-рі, коли вона, говорячи про життя і прагнення свого народу, порушує корінні питання епохи, що хвилюють усе людство. "Кождий чільний сучасний писатель — чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, — писав І. Франко в статті "Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах", — являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі" (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 34). Тим-то суттєвим фактором поступального руху кожної нац. л-ри є її взаємозв'язки з ін. л-рами, освоєння нею інонац. творчого досвіду (див. Національне та інтернаціональне в літературі, Зв'язки і впливи міжлітературні). Сукупність л-р усіх народів світу утворює системну єдність — світову літературу. Див. також: Література та інші види мистецтва, Літературознавство, Критика літературна.   ■ Літ.: Белинский В. Г. (Общее значение слова литература). В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Українські письменники про літературу та мову. К., 1961; Теория литературы,   [кн. 1 — 3]. М., 1962 — 65; Арістотель. Поетика. К., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967; Гегель Г. В. Ф. Эстетика, т. 1 — 4. М., 1968 — 73; Теорія літератури. К., 1975; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Белецкий А. И. О специфике литературного искусства. "Радянське літературознавство", 1984, № 12.І. О. Дзеверін.