народність літератури

наро́дність літератури

• народність літератури

- одне з фундаментальних понять теорії і практики літ.-худож. творчості, що характеризує її співвіднесеність з життям людини й суспільства, з соціальними перетвореннями. Охоплює широке коло питань, починаючи від здатності худож. слова виражати духовну сутність нації, зміст її життя і закінчуючи адресуванням та доступністю літ. творів нар. масам. Поняття Н. л. відіграє виразно конструктивну роль у визначенні ідейно-худож. орієнтирів розвитку л-ри. Розуміння і трактування його в істор. перебігу завжди впливало на розстановку літ. сил, багато в чому визначало систему основних, зокрема естетичних, домінант творчості. Худож. правда, суспільна роль митця і мистецтва загалом, місце фольклору в літ.худож. процесі, концепція літ. мови — ці та багато ін. проблем охоплює теорія Н. л. Виникнувши і сформувавшись у 18 ст. (Й. Г. Гердер), спираючись спочатку на тезу про нац. окремішність л-ри, найяскравіше втілену в фольклорі, положення про Н. л. активно розвивалися у франц. романтизмі та в реалізмі західноєвроп. л-р, з 20-х pp. 19 ст. плідно розроблялися в рос. л-рі (О. Пушкін та революц.-демокр. критика). Теорія Н. історично заперечувала класицистичні (див. Класицизм) настанови творчості з їхньою канонічністю, розмежуванням на "високі" й "низькі" (простонародні) стилі, орієнтацією на аристократизм. Звернення до Н. л. означало не що інше як еволюцію худож. творчості в бік демократизації змісту і форми, адресування її широким читацьким колам, відображення життя в усіх соціальних вимірах, його нац. своєрідність та співвіднесеність із загальнолюдськими духовними цінностями.

Укр. л-ра з 19 ст. в умовах рос. імперського тиску, спрямованого на асиміляцію українців, формує власні засади народності. І. Котляревський та Г. Квітка-Основ'яненко у своїх творах утверджують літ. можливості укр. мови, показують життя, характери й типи людей з народу з відповідною їм естетикою, звертаються до фольклору, нац. історії тощо. Справді нар. письменником і водночас унікальним явищем у світовій л-рі став Т. Шевченко. Наступна укр. літ. думка спиралась на феномен його творчості, яка стала вирішальною підвалиною народності укр. л-ри. Теорію Н. л. розробляв І. Франко, починаючи з відомої ст. "Література, її завдання і найважніші ціхи" (1878).

Н. л. передбачає гармонійне поєднання в худож. творчості національного і загальнолюдського (див. Національне та інтернаціональне в літературі). Велика роль тут належить перекладам на мову даної нац. л-ри творів світової л-ри, а також участі письменників у літ. процесі ін. народів. Прикладом такої участі є М. Гоголь, на думку якого поет народним лишається і тоді, коли зображує чужий світ, але через призму своєї нац. стихії. Таким є Т. Шевченко, котрий у своїй творчості значну увагу приділив життю народів Кавказу, Серед. Азії. Втім, не кожній л-рі вдається увійти в контекст загальнолюдських духовних набутків у силу різних причин. Для укр. л-ри цей шлях супроводжувався складними теоретич. суперечками про її "домашній вжиток" (19 ст.), орієнтацію на "Європу чи „Просвіту"" (М. Хвильовий, 20-і pp. 20 ст.), про "велику літературу" (укр. емігрантська концепція повоєнного часу) тощо. Подолання такого роду проблем, труднощів входження у загальнолюд. духовний світ, притаманних насамперед т. з. дефенсивним (оборонним) літературам, об'єктивно передбачалося соціальними програмами революційного 1917. Однак, по-перше, не обійшлося при цьому без популістського спрощення худож. творчості. По-друге, "теорія" соціалістичного реалізму, проголосивши комуніст, ідейність найвищим змістом творчості в ім'я народу, а найперше — робіт. класу, тим самим вихолощувала класичні традиції Н. л., тенденційно віддавала перевагу класовому підходу перед загальнолюдським. Ототожнення Н. л. з партійністю, пріоритет інтернаціональних, а на практиці — безнаціональних цінностей над національними, нарешті, догматизація основних теор., ідеол., політ. засад у т. з. рад. л-рі остаточно призвели до втрати нею народності в її суто гуманістичному значенні. Останнім часом, зокрема в укр. л-рі, категорія Н. л. виразно пов'язується з нац. її специфікою, з увагою до неперехідних традицій класики і вираженням духовних цінностей народу як нації. Істотних змін поняття Н. л. зазнає під впливом притаманного 20 століттю прагматизму і поширення масової культури, особливостей функціонування масового мист-ва. У зв'язку з новими можливостями продукування, тиражування і поширення мист. цінностей, зокрема книжок, видозмінюється характер їх споживання, оскільки іншим стає й адресат творчості. Не випадково у світовій естетиці 2-ї пол. 20 ст. спостерігається тенденція до переосмислення поняття елітарності, протиставлення його популізму, що, природно, призводить до видозмін в осн. теор. концепціях Н. л., серед яких — захист, збереження за худож. творчістю її неодмінного права на своєрідність, суверенність новатор. пошуків. Переосмислюється, таким чином, уявлення про популярність як важливе в теорії народності літератури. Однак за поняттям "народність" і зараз, і, очевидно, в майбутньому стоятиме зміст, істотний для трактування самої сутності худож. л-ри, для творення та функціонування мистецтва.

Літ.: Фокс Р. Роман и народ. Л., 1960; Добролюбов Н. А. О степени участня народности в развитии русской литературы. В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 2. М., 1962; Франко І. Краса і секрети творчості. К., 1980; Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981; Шевченко Т. Про мистецтво. К., 1984; Дзюба І. У всякого своя доля. К., 1989.

Г. М. Сивокінь.

Джерело: Українська літературна енциклопедія (A—Н) на Slovnyk.me