іносказання

іносказа́ння

• іносказання

- худож. прийом, що полягає в означенні одного явища чи предмета через називання іншого на основі їх подібності. І. в широкому розумінні — один з гол. механізмів творення худож. образу. До І. належать такі тропи, як алегорія, перифраз, антономазія, евфемізм, езопівська мова, алюзія, табу тощо. І. лежить в основі байки, притчі, прислів'я, приказки. Елемент І. присутній у символі, емблемі, порівнянні, метафорі, метонімії й деталі, художній. У вужчому значенні І. — близький до алегорії худож. засіб, що несе змістове узагальнення гол. думки твору, без прямого її називання, і вказує на побічні, паралельні явища. Від власне алегорії І. відрізняється тим, що націлене на переносне розуміння образу, фігурує лише своїм істотним смислом. І. нерідко є заголовками творів ("Лялечка" М. Коцюбинського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та 1. Білика, тощо). Інколи І. розглядають як синонім алегорії (сам термін "алегорія" в перекладі з грец. означає "іносказання").

М. П. Бондар.

Джерело: Українська літературна енциклопедія (A—Н) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. іносказання — ІНОСКАЗА́ННЯ, я, с. Те саме, що інакомо́влення. Якщо в нас істина – іносказання, Навіщо, серце, всі твої терзання? Змирися з долею! (В. Мисик); – Як це можливо? Якась філософська загадка. Чи іносказання? – Я ж кажу – пізніше збагнеш (О. Словник української мови у 20 томах
  2. іносказання — -я, с. Вираз, що містить у собі прихований зміст. Великий тлумачний словник сучасної мови