мензуральна нотація

(від лат. mensura — міра, дослівно: рівномірна нотація) — система запису музики, яка застосовувалась в ХІІ — XVI ст. для фіксації поліфонічної та монодійної музики. На відміну від попередніх способів нотації, М.н. фіксувала висоту і відносну тривалість звуків за рахунок введення ритмічної міри тривалості — мензури (1, 2). Основні знаки М.н.: Максима або дуплекс лонга — подвійна довга; лонга — довга; бревіс — коротка; семібревіс — напівкоротка; мініма — найменша; семімініма — напівнайменша. Починаючи з XV ст., для нот великої тривалості — від мініми і більше, були запроваджені білі знаки, а для нот меншої тривалості — чорні, які з часом набули круглої форми і трансформувались в знаки сучасного нотопису. Цьому сприяло встановлення співвідношення тривалостей — 1:2, що стало основним принципом сучасного запису тривалості звуків. В М.н. ще не було поділу на такти і запису позначень темпу.