бреньк

БРЕНЬК¹, у, ч., розм., рідко.

Те саме, що бре́нькання.

Якийсь жалібний стон [стогін], якийсь сумний бреньк – і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах (Б. Лепкий).

БРЕНЬК², виг.

Звуконаслідування, що означає короткий дзвінкий звук.

– Бреньк! – голосно відгукнулась гітара із сусіднього намету (із журн.).