ветхий

ВЕ́ТХИЙ, а, е.

1. розм. Такий, що руйнується, зотліває, витирається від часу, тривалого існування, використання.

Поженив [Онисименко] синів, доньок і внуків, багатьох поховав і жив собі самітно в своїм старосвітськім ветхім будиночку серед такого ж ветхого і запущеного саду (М. Грушевський);

Ветха старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною (С. Васильченко);

Обстановка тут була – саме мистецтво, правда ветхе: точені, рiзьбленi, iнкрустованi меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури, килими... (Р. Андріяшик);

Електричні мережі у ветхому стані (з газ.);

// Дуже старий, знесилений глибокою старістю (про людину).

Вже ветхий собі був старик і трохи недобачав (Д. Мордовець);

Раптом помітила вона спереду на обочині шляху згорблену постать зовсім ветхої бабусі, що ледве-ледве човгала хворими ногами (Є. Кротевич).

2. заст., уроч. Який існує з давніх-давен; стародавній.

Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє [древнє] слово (Т. Шевченко);

Ветхою давниною, по-біблійному звучить для мене назва міста Канібама (Т. Масенко).