вити

ВИ́ТИ¹, ви́ю, ви́єш, недок.

1. Видавати протяжний, високий, жалібний звук (про собак, вовків та деяких інших тварин).

Чуючи такий ґвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити (Г. Квітка-Основ'яненко);

В пустині вили шакали (І. Франко);

Десь скавучав собака, а потім вив на хмари (М. Хвильовий);

Десь вийшли звірі з темних хащ і виють тужно... (В. Сосюра).

2. Утворювати голосні, протяжні, тужливі звуки (про вітер, заметіль та інші явища природи).

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу (Т. Шевченко);

Страшна була осіння ніч: скрипів будинок, буря вила (П. Тичина);

// Утворювати довгі протяжні звуки (про сирену, музичні інструменти, механізми, машини і т. ін.).

Вгорі кружляли, вили літаки (І. Багряний);

Над містом гудуть ворожі бомбардувальники, і десь на околицях виють сирени (В. Кучер).

3. перен., розм. Видавати звуки, що нагадують виття тварин (про людей).

Чувся нестямний крик людей – одні вили та голосили, другі хижо реготалися (Панас Мирний);

[Кассандра:] Я чую крик... ридає, плаче, скиглить, виє, виє... то наша мати!.. Я пізнала голос!.. (Леся Українка);

– Де ти, Олюсю? – вила вона. – Де ти, доню? (В. Підмогильний).

◇ (1) Ви́ти (завива́ти) / зави́ти во́вком (зві́ром) – бути у стані великого розпачу.

Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем... (В. Стус);

– Місяць у казенці та на цегляних ребрах спати, – тут, діду, чоловік вовком завиє (І. Франко);

(2) На мі́сяць ви́ти – нудьгувати, тужити.

– А те, що Орися на вулиці була, то хоч і хлопців поспитай. Цілий день на місяць вила з нудьги. Тебе там шукала (Григорій Тютюнник);

Соба́ки ви́ють див. соба́ка;

(3) Хоч во́вком вий (труби́) – уживається для вираження відчаю, досади і т. ін. через неможливість що-небудь змінити; що не роби, нічого не допоможе.

Нам, неписьменним, хоч вовком вий. Попросиш котрогось, а він тобі як гаркне – хіба ж людині до того, щоб у такому пеклі ще для когось і листи писати (Ю. Збанацький);

– Як ми поживаємо... Коли є люди, то добре, а коли нема – хоч вовком труби: так прямо й чахнеш по цьому відлюдді (М. Стельмах);

– Хоч би, думаю, яка-небудь грішна душа на дорозі трапилась. Хоч вовком вий – нікого (В. Логвиненко);

– На узбіччі дороги, спиною обпершись об стовбур, роззиравсь я на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літа, і така мене брала досада, хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися! (Є. Гуцало).

ВИ́ТИ², в'ю, в'єш, недок., що і без дод.

1. Скручуючи, зсукуючи, з'єднувати в одне ціле (волокна, нитки і т. ін.).

Синові дав волоки вити (Сл. Гр.);

// Сплітати що-небудь із чогось.

Вінок виходив великий, пелехатий, але Дарка хапалась вити скоріше і ні на що не вважала (Леся Українка);

// Влаштовувати гніздо (про птахів).

А над тою ямою стояло дерево, а на дереві дрозд гніздо в'є (І. Франко);

Одвічний інстинкт гнав їх [журавлів] з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла (З. Тулуб).

2. Закручуючи волосся, робити кучері.

– Яке волосся м'якеньке... йому в кучері волосся в'ють? (Марко Вовчок);

Кучерики вила, Кучері чесала, Кучерики пригортала, В личко цілувала! (І. Чендей).

◇ (1) Ви́ти ли́нви (моту́зки, вірьо́вки) з кого – повністю підпорядковувати кого-небудь собі, своїй волі, змушувати когось поводитися відповідно до своїх бажань, намірів і т. ін.

– Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити... Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків... (О. Гончар);

– З кого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку (Є. Гуцало);

Ярополк відчув: світлий князь волів би мати Ольга голісінького, без оружжя й без мужів, так з нього легше було б вити мотузку [мотузки] (І. Білик).