вити

ВИ́ТИ¹, ви́ю, ви́єш, недок.

1. Видавати протяжні, високі та жалібні звуки (про собак, вовків та деяких інших тварин).

Чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити (Кв.-Осн., II, 1956, 172);

В пустині вили шакали (Фр., XIII, 1954, 282);

Десь вийшли звірі з темних хащ і виють тужно… (Сос., І, 1957, 460);

*Образно. І хай минуле виє вовком і по-гадючому шипить, — Ми радісним гаптуєм шовком Тканину років і століть (Рильський, Поеми, 1957, 43).

2. Утворювати звуки, подібні до виття (про явища природи).

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу (Шевч., І, 1951, 48);

Страшна була осіння ніч: скрипів будинок, буря вила (Тич., II, 1957, 105);

// Утворювати довгі протяжні звуки (про механізми, машини і т. ін.).

Над містом гудуть ворожі бомбардувальники і десь на околицях виють сирени (Кучер, Чорноморці, 1956, 400).

3. розм. Голосно і протяжно стогнати.

Чувся нестямний крик людей — одні вили та голосили, другі хижо реготалися (Мирний, IV, 1955, 333);

[Кассандра:] Я чую крик… ридає, плаче, скиглить, виє, виє… то наша мати!.. Я пізнала голос!.. (Л. Укр., II, 1951, 261).

ВИ́ТИ², в’ю, в’єш, недок., перех.

1. Скручуючи, зсукуючи, з’єднувати в одне ціле (волокна, нитки і т. ін.).

Синові дав волоки вити (Сл. Гр.);

// Робити, сплітаючи з чого-небудь.

Вінок виходив великий, пелехатий, але Дарка хапалась вити скоріше і ні на що не вважала (Л. Укр., III, 1952, 653);

*Образно. В’є тобі [О. С. Пушкіну] вінок Радянська Україна (Рильський, І, 1956, 363);

// Влаштовувати (гніздо — про птахів).

А над тою ямою стояло дерево, а на дереві дрозд гніздо в’є (Фр., IV, 1950, 60);

Одвічний інстинкт гнав їх [журавлів] з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла (Тулуб, Людолови, І, 1957, 3).

◊ Ви́ти гніздо́ див. гніздо́.

2. Закручуючи волосся, робити кучері.

— Яке волосся м’якеньке… йому в кучері волосся в’ють? (Вовчок, І, 1955, 377).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me