вритий

ВРИ́ТИЙ (УРИ́ТИЙ), а, е.

Дієпр. пас. до ври́ти.

В тих легендах ми читаєм, .. як на людях, в землю вритих, пишні замки будувались і ставали тії люди підмурівками столицям (Леся Українка);

Діжки були вриті просто в підлогу (О. Іваненко);

Стояв ще в кожум'яки посеред дворика шаплик. Уритий був до половини в землю й мав голоблю (І. Білик);

// ври́то, безос. пред.

Там же і площа з прекрасним на ній Посейдоновим храмом. Ледве донесене, в землю там врито каміння навколо (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).

◇ (1) Як (мов, ні́би і т. ін.) ври́тий [в зе́млю], зі сл. стояти, стати і т. ін. – приголомшений чим-небудь.

Він Все мовчав і стояв наче вритий, І на Сясю поглянуть не смів (І. Франко);

Івоніка станув [став] як вритий... (О. Кобилянська);

Зюзь від несподіванки став мов уритий у землю, так що вершники мало не позлітали йому через гриву наперед (П. Загребельний).