каракулі

КАРА́КУЛІ, уль, мн. (одн. кара́куля, і, ж.), розм.

Неохайно, нерозбірливо написані літери, слова.

Василь, поклавши шматок паперу на пеньок, огризком олівця швидко-швидко виводив якісь каракулі (О. Бердник);

Він довго ворушив губами, розбираючи дитячі каракулі, потім нерозуміюче подивився на мене. – То це ти написав? (А. Дімаров);

Та ось вже і лист нарешті! І я, грамотій із перших, Розчовпую бабі Гурійці золотого того листа, Скупі парубоцькі каракулі фантазую я, буйно довершую, Якби не спинила баба, то й досі б ще не перестав! (І. Драч);

Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів .. Тоді розгорнула записку й пробіглася очима по каракулях (Любко Дереш).