косо

КО́СО.

1. Присл. до ко́сий 1–4.

Голубі дощі спадають косо (М. Стельмах);

Ворон косо падав на заріччя у вогні гарматних випалів, і били польські військові бубни та сурмили до побіди сурми (Ю. Мушкетик);

Жриця мовчки кивнула, дивлячись на красиві, підсвічені сонцем потоки небесної води, які косо падали з низьких розпатланих хмар (В. Єшкілєв);

Косо, криво, аби живо (прислів'я);

Профіль обличчя, з довгим рівним носом і косо зрізаним підборіддям, вимальовувався на віконній шибці (В. Собко);

Вбрана в груботканий, косо зшитий одяг зеленавого кольору, стискала [дівчина] брудними пальцями срібно-костяне намисто (І. Карпа);

Трохи косо посаджені очі пильно бігали по дрібних рядках сторінок (В. Гжицький);

Недоброзичливо озирнула [жінка] його прегарними, косо прорізаними на лиці очима (Валерій Шевчук);

* Образно. Косо напнуті струни [дощу] заблищали в багряних відсвітах від пожежі і з плюскотом забилися об каміння (В. Барка).

2. перен. Присл. до ко́сий 5.

– Ти, курсанте, вже й вуха перед ним розвісив, мов який-небудь беззубий пацифіст... – От, бач, уже й ярлик, – косо посміхнувся Духнович (О. Гончар);

Ворони здивовано застигли і косо, кожна одним оком, наче змовившись, почали роздивлятися цього невеличкого кремезного чоловічка (О. Чорногуз);

– Хочемо допомоги в тебе просити. Так-так, не посміхайся косо. Ти на рибі знаєшся добре (В. Шкляр).