кресь

КРЕСЬ, КРЕСЬ-КРЕ́СЬ, виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару об кремінь, камінь і т. ін. (див. креса́ти 1).

Кресь, кресь по гострому сколку [осколку] (Ю. Мушкетик);

// у знач. пред.

Витяг запальничку – кресь-кресь!.. Не горить (А. Головко);

Юрасик .. дістає кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але ні іскорки від кремінця (П. Воронько);

Декілька фільтрів на каблук поклади, підпали, терткою добре натисни на голубе полум'я.., сірником кресь (Є. Пашковський).

2. розм. Уживається як присудок за знач. креса́ти 2.

– Бувало, ні з сього, ні з того, ти стоїш – а він – кресь тебе по щоці! (Панас Мирний);

Стане, розмахнеться, кресь! кресь! своєю “шаблею” – і нема, покотилась будякова голова в траву (О. Гончар).