лангобарди

ЛАНГОБА́РДИ, ів, мн. (одн. лангоба́рд, а, ч.).

Плем'я германців, яке жило між Ельбою та Одером, а згодом поширилися на територію від Австрії до Центральної Італії.

З державою лангобардів Карл утримував спочатку добрі відносини, навіть взяв за жінку доньку короля Дезидерія (І. Крип'якевич);

Лангобарди правду кажуть: по сусідству з ними і їхньою Паннонією бурлить невгамовний слов'янський люд (Д. Міщенко);

Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо);

Колись імператор лангобардів Теодоріх у листі до короля франків Клодовея казав, що бог з'єднує королів святими узами родинності для того, щоб на їхніх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокій народів (П. Загребельний);

У середині 7 ст. лангобарди підкорили собі територію Італії, де під контролем візантійських властей залишилися лише Равенна, Рим та Неаполь (з наук. літ.).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. лангобарди — -ів, мн. Давнє германське плем'я, яке жило між Ельбою та Одером, згодом – на півдні Данії. У 6 ст. н. е. вдерлися до Італії та заснували державу. Великий тлумачний словник сучасної мови