мандатор

МАНДА́ТОР , а, ч., іст.

1. Службовець поміщицького або державного маєтку, що виконував адміністративні та поліцейські функції.

В Устєріках жив знаменитий мандатор Гердлічка. Ще й досі стоїть той будинок, де він жив, звідкіля розходилися по всій Гуцульщині страшні прикази (Г. Хоткевич);

Мандатор судив людей. Час був дорогий, суд відбувався скоро (Б. Лепкий);

Без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками (Р. Іваничук);

На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор (з навч. літ.).

2. Одна з нижчих посад воєнних або громадських відомств у ранньосередньовічній Візантії.

Мандатори служили при відомствах стратигів, доместиків, логофетів (з навч. літ.).