марнота

МАРНОТА́, и́, ж.

1. Абстр. ім. до ма́рний 3; марність, суєтність.

Краса – то омана, а врода – марнота, жінка ж богобоязна – вона буде хвалена! (Біблія. Пер. І. Огієнка);

[Мартіан:] Не заслужив я слів таких від тебе. Се просто марнота й дрібна досада в тобі говорять (Леся Українка);

Руїни сірі. Галки на стіні Сидять, мов судді марноти людської (М. Рильський);

Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети .. – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором (Любко Дереш).

2. рідко Абстр. ім до ма́рний 1.

Дудко пересвідчився в марноті своїх спроб і звелів густи в роги (І. Білик);

Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв – з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою (Г. Вдовиченко);

Сава Чорнокрил не любив України. Тієї, кожноденної, .. із обідраним людом як конкретним доказом марноти будь-яких романтичних візій (С. Процюк).

◇ (1) Марнота́ марно́т – те, що не має ніякого значення, цінності; щось неважливе, другорядне, непотрібне, дріб'язкове і т. ін.

Де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате – рух, зате – вовчий гiн за життям (О. Забужко);

Що зараз хворому Антоніоні оця наша марнота марнот! Набридла так звана цивілізація, набридли упорядковані, усталені європейські закордони! (Ю. Покальчук).