моргати

МОРГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. Мимоволі швидко опускати й піднімати повіки та вії.

Слідчий довго чогось моргав запаленими віями (Ю. Збанацький);

// Швидко заплющуватися й розплющуватися (про очі).

Його борода тряслася, а червоні очі сльозливо моргали (Г. Хоткевич);

Голова хижака з закарлюченим дзьобом звісилася вниз, і око дивиться знизу на мисливця – уважно, не моргаючи (О. Донченко).

2. до кого, на кого, кому і без дод. Подавати знак рухом повіки, брови.

– Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? – повернувся до нього пан становий (Панас Мирний);

Підпара не любив жартів. Але Максима не легко було спинити. Він вже моргав до Гаврила (М. Коцюбинський);

Тася стояла збоку, знизувала плечима і моргала чоловікові (С. Журахович);

// Рухаючи бровами, повіками, залицятися, кокетувати, підморгувати.

Марніє Маринине лице, линяють чорні брови. Перестали молоді хлопці моргати на Марину (І. Нечуй-Левицький);

[Василь:] Коли б був паскудним, не моргала б! (М. Кропивницький).

3. перен. Нерівномірно, переривчасто світити, блимати (про предмети, що світять або світяться).

Як тільки світова зірниця На небі зачала моргать, То вся Троянськая станиця Взялася мертвих зволікать (І. Котляревський);

Лампи серед навислих сутінків коридора моргали полохливо (І. Франко);

До села Гаїв шляхом мчала машина, раз по раз моргаючи сліпучо фарами (І. Цюпа).

◇ І (рідше ні, на́віть) ву́сом (брово́ю) не моргну́ти (рідко не морга́ти) див. моргну́ти;

(1) Морга́ти брова́ми (брово́ю, ву́сом) – залицяючись, рухати бровами, вусом.

Козаченько грає, Бровами моргає... (з народної пісні).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me