накричати

НАКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.

1. на кого і без дод. Різким, підвищеним голосом вилаяти висварити кого-небудь.

Ще й мати накричали й сказали, що всі люди з них сміються, що у них така дочка дурна (Грицько Григоренко);

Ніхто ніколи не чув, щоб він [командир корабля] задарма накричав на підлеглого, але ніхто ніколи не бачив, щоб з підлеглими він був запанібрата (Д. Ткач);

З ґанку збігла наймичка (Уляна Омельченко), накричала на псів і проворно підійшла до молодиці (М. Стельмах).

2. що, перев. зі сл. вуха, голова і т. ін. Неприємно подіяти на що-небудь чи стомити когось, довго і сильно кричачи, або співаючи.

– Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде (І. Нечуй-Левицький);

Прибігла якась цокотуха-перекупка, заверещала, накричала Прісьці повну голову (Л. Яновська);

// Учинити де-небудь сильний галас, крик.

[Євфросина:] Ще добре, що тітку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмерділа гнилими яблуками світлицю, ще й вилаяла мене на всі боки (І. Нечуй-Левицький);

Тільки що сів за писання, прибіг Кравченко й накричава мені повну хату (М. Коцюбинський).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

накричати

Значення в інших словниках