ото

ОТО́, част., розм.

1. вказ. Уживається при вказуванні на кого-, що-небудь (іноді супроводжується вказівним жестом); ось то.

– Йосипе! – одказав старий .. – Дивися: ото Бог... (Панас Мирний);

Михайлик дивився, як зелені зірки дмуться та лупають перед давно сподіваним дощем. Яке наймення їм, він сливе не відав: ото-о є Віз Великий.., а то – Волосожар, а то – Чумацький шлях (О. Ільченко);

Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордістю вказує капітанові на неї: – Ото моя медалістка і по навчанню перша, і квіти вирощує .. Ще й на інструменті грає! (О. Гончар);

// Уживається при вказуванні на те, про що щойно йшла мова або про що відомо співрозмовникові.

– Невже ото все неправда, що розказував дядько Филін? То це я тільки дурно настрахалась? – сказала Настя (І. Нечуй-Левицький);

По паузі сказала [Христя] стиха: – Сьогодні Зінька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають? (А. Головко).

2. вказ. Уживається при підбитті підсумку сказаного.

Рано вставати, цілий день працювати тяжко на спеці, у поросі, моритися голодом на пісній страві та лягати натомленому без вечері .. – ото мужицька доля (М. Коцюбинський);

– Кепський то буде старшина, Йоно, коли він хоч цвях розбазарить .. Я кину, та п'ятий, та десятий – ото вже й ешелон маєш! (О. Гончар).

3. вказ. Уживається в розповідях, описах для їх пожвавлення, надання безпосередності викладу, при вказуванні на повторюваність дії і т. ін.

В одного багатого було два наймити. Роблять ото вони, як воли, а їсти – хліб сухий та вода (з переказу);

Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко (П. Куліш);

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися (Б. Грінченко);

Уже ото й перші півні проспівали були, а він усе не спав (А. Головко);

// у сполуч. зі сл. раз. Уживається в знач. якось.

Раз ото, сновиґаючи, стрів він заплакану Параску. Її пишна врода.., її велика журба його зразу уразили (Панас Мирний);

Ото раз надвечір нудився я (І. Нечуй-Левицький).

4. вказ. Уживається з дієсловами наказового способу при спонуканні, заохоченні до чого-небудь, при висловленні поради, перестороги тощо.

– Ото, Рябку, шануйся, Добра своїх панів, як ока, стережи (П. Гулак-Артемовський);

– Так вам і слід, дурним: Ото з дурлигою не знайтесь І у Ведмедика не грайтесь! (Л. Глібов);

Так ото слухай, скінчу вже в двох словах: По оглядинах царського двірка подались ми назад у монастир (М. Коцюбинський);

– Ото кидай, Давиде, цю дурну забавку та й мети до нічліжан (М. Стельмах).

5. підсил. Уживається у сполученні з прислівниками часу, місця, причини, способу дії і т. ін. для їх уточнення, підсилення тощо.

Так ото однії осені, ще не гаразд листя опало, як упав сніг (Панас Мирний);

Написала ото тільки Лілі листа, та й то жалую (Леся Українка);

Так ото хотілося блукати, Серце так стискалося мені, Як від хати бризнули до хати Вечора осіннього вогні! (М. Рильський);

// Уживається в сполученні з займенниками для їх підсилення, уточнення.

Шпаки – це імітатори веселі, То іволга у пісні їх дзвенить, То хлопчик, друзів кличучи, свистить, То соловейко розсипає трелі, То колесо немазане скрипить. Такі ото сусіди наші втішні (М. Рильський);

Шофер грузовика, на якому ото приїхали чоловіки, підійшов до Килини (Є. Гуцало).

6. підсил. Уживається у вигукових реченнях для підсилення їх емоційного забарвлення.

Ото дурний! А ще й битий! (Т. Шевченко);

– Ото мені біда! Нехай би собі гнівались (Леся Українка);

Коли торік вантажили кавуни з причалу до барж, заплутався й Кульбака поміж кавунами... Ото була плавба! (О. Гончар).

7. у знач. виг. Уживається при вираженні подиву, невдоволення, досади і т. ін.

– Ото, яка недотика! Не та рано встала, Що до світа упилася... А та, що й проспалась! (Т. Шевченко);

– Ще – чого доброго – коли-небудь уночі прийде [Чіпка] та й заріже за жито! – Ото, хай Бог милує! – похопився Грицько (Панас Мирний);

– Тільки ти – обережненько. Може, як-небудь прохідними дворами. – Ото! Буду ще я по кучугурах лазити! (А. Головко).

○ (1) Ото́ ж то, виг. – служить для підсилення, підкреслення наступної думки, що є підсумком попереднього висловлювання.

– Не варт, їй-богу, жить на світі! – То йди топись! – А жінка? Діти? – Ото ж то, бачиш, не бреши (Т. Шевченко).

◇ (2) Ото́ (оце́, от і т. ін.) ще, несхв. – уживається для вираження осуду чиїх-небудь дій, учинків, докору комусь.

[Клієнт:] А що? Він присягнув? [Римлянин у далматиці:] Ні, відступився і руки заложив. Ото ще дурість! (Леся Українка);

Чи захоче Тоня із ним дружити?.. Адже їй одне задоволення – крутити голови хлопцям, про неї навіть самі дівчата кажуть: Оце ще наш вихор! (О. Гончар);

– Ну, сину, як маєш охоту, то я тебе в школу віддам... – Ні, не хочу... – О, се ще... ціпов'яз! (М. Коцюбинський).