пирхати

ПИ́РХАТИ, аю, аєш, недок.

1. Видавати глухі уривчасті звуки, шумно випускаючи повітря з ніздрів, рота.

Гнідко, мов опечений, кинувсь-стрибнув і, пирхаючи, пішов дрібною ходою (Панас Мирний);

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали (М. Грушевський);

Байда .. умився з відра, – а умивався він завжди до пояса, – довго розтиравсь, пирхав, сопів (Д. Бедзик);

// З шумом випускати час від часу повітря, пару і т. ін.

На столі вже пузатий чайник пирхає, що аж покришка бряжчить (О. Донченко);

Було ще рано, спали пасажири, Півсонний умивався пароплав І пирхав, наче кінь (М. Рильський);

// Видавати шум, що нагадує такі звуки.

За парканом щось раптом пирхнуло, наче там поперхнулася коняка (Ю. Яновський);

// Судорожно кашляти.

Тепер я саме роблю досліди над прикметами ріжних [різних] гатунків тютюну, від чого добродій Дмитренко мусить чхати й пирхати безперестанку (В. Самійленко);

Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок (Ю. Смолич);

// Сміятися, видавати стримані, приглушені звуки.

Язик у його ніяк не хотів одпочивати, а все шепотів до Лукаша. Той пирхав зо сміху (Б. Грінченко);

– А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся. – Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив? – Мало не вгадав, – пирхає [Марта] в руку (М. Стельмах).

2. перен., розм. Сердитим голосом, звуками виявляти незадоволення.

Йшов Іван Антонович повагом, невдоволено буркочучи й пирхаючи собі в бороду (Ю. Смолич);

Їжак силкується видряпатись на пеньок. Він уже підвівся на задні лапки, але далі не вистачає у нього спритності. Він сердиться. Мабуть, сопе, пирхає (О. Копиленко).