повалити

ПОВАЛИ́ТИ¹, валю́, ва́лиш, док., кого, що.

1. Примусити впасти, силою перекинути.

Одним змахом кулака повалив він шинкаря на землю (Панас Мирний);

Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю (Ю. Яновський);

Я – бігом .. – та повалив соняшника одного, другого (О. Довженко);

// Вбити.

Тури, медведі, дики – се небезпечні противники; стрілами з луків рідко кому удається повалити такого звіра (І. Франко);

// Зрізати, зрубати (дерево, ліс).

Нашукавши сосен на мачти [щогли], повалимо їх без жалю сокирами (Ю. Яновський);

Тільки цього дуба не повалила холодна сталь сокир, хоч і на ньому видно було внизу, при самому кореневищі, давні сліди заліза (І. Цюпа);

// Зруйнувати, розламати.

Голос має [Тимофій] такий, що коли б іудеї під Єрихоном мали подібні труби, то би повалили стіни кріпості з двох раз (Г. Хоткевич);

// перен. Позбавити можливості триматися на ногах, змусити лягти (про втому, хворобу, сон і т. ін.).

Ні спека, ні спирт не могли в цей день повалити Махна (О. Гончар).

2. перен. Насильно позбавити влади; припинити існування чого-небудь (соціального ладу тощо).

(1) Повали́ти з ніг кого:

а) ударивши, штовхнувши, змусити впасти.

Не встиг боєць кінчити [говорити], як Сагайда з розмаху, одним ударом, повалив його з ніг (О. Гончар);

б) довести до непритомності або хвороби.

Доволі найлегшого дотику, різкого звуку, подуву вітерка, .. щоб повалити її [пані Целіну] з ніг (І. Франко).

ПОВАЛИ́ТИ², ва́лить, док.

Почати рухатися, іти у великій кількості, посунути натовпом.

Як тільки настав день божий, так і повалив народ до Тихона (Г. Квітка-Основ'яненко);

Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва (Т. Шевченко);

Курці зразу ж повалили на площадку сходів (А. Головко);

// Почати рухатися, сипатися, падати і т. ін. великою масою.

Нараз зажеврілось довкола, дим бовдурами повалив по дорозі і вкрив Максима (І. Франко);

Глафіра з печі дістала казан відвареної картоплі, що з нього так і повалила біла пара (С. Чорнобривець);

Вночі повалив сніг, тихий, густий (Григорій Тютюнник).