подуріти

ПОДУРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм.

1. Утратити здатність ясно сприймати, розсудливо міркувати, діяти і т. ін. (про всіх або багатьох); почманіти.

– Чи вони [шукачі філоксери] подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?.. (М. Коцюбинський);

Тихін оглянувся – так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п'яні? (А. Головко);

// Втратити розум, збожеволіти (про всіх або багатьох).

Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. (Т. Шевченко);

[Молодий хлопець:] Я християнин! Беріть мене!.. [Молода дівчина:] І я! Й мене беріть! Я християнка!.. [Перший дідич:] Сі певне подуріли! (Леся Українка).

2. Забавлятися безглуздими пустощами, дурощами якийсь час.

Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в'ються... хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти (Панас Мирний);

Всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись (С. Васильченко).

3. Робити безглузді, необдумані вчинки якийсь час.

Подурів замолоду – і годі, пора за розум братись.

4. перен. Втратити ясність свідомості, рівновагу від почуття любові до кого-небудь (про всіх або багатьох).

– Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють, – сказав пан (І. Нечуй-Левицький);

Будь же ласка, не тиняйся Коло тих, що полюбили: Ти розсудливістю славний, А вони всі – подуріли (А. Кримський).