подуріти

ПОДУРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм.

1. Здуріти, стати дурним (про всіх або багатьох).

— Чи вони [шукачі філоксери] подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?.. (Коцюб., І, 1955, 212);

Тихін оглянувся — так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п’яні? (Головко, II, 1957, 114);

// Втратити розум, збожеволіти (про всіх або багатьох).

Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. (Шевч., II, 1963, 131);

[Молодий хлопець:] Я християнин! Беріть мене!.. [Молода дівчина:] І я! Й мене беріть! Я християнка!.. [Перший дідич:] Сі певне подуріли! (Л. Укр., II, 1951, 532).

2. Забавлятися безглуздими пустощами, дурощами якийсь час.

Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в’ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти (Мирний, IV, 1955, 33);

Всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись (Вас., Вибр., 1954, 108).

3. Робити безглузді, необдумані вчинки якийсь час.

Подурів — і годі.

4. перен. Втратити ясність свідомості, рівновагу від почуття любові до кого-небудь (про всіх або багатьох).

— Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють, — сказав пан (Н.-Лев., II, 1956, 46);

Будь же ласка, не тиняйся Коло тих, що полюбили: Ти розсудливістю славний, А вони всі — подуріли (Крим., Вибр., 1965, 297).