подінути

ПОДІ́НУТИ, ну, неш, ПОДІ́ТИ, і́ну, і́неш; наказ. сп. поді́нь; док., кого, що, зі сл. куди, кудись, де, десь, ні́куди, ніку́ди.

1. Розмістити, розташувати кого- або що-небудь невідомо де.

Василь спершу не знав, де його [ножика] і подіти; то заховає у кишені, то подума: а що як випаде? (Панас Мирний);

Він ніяково м'яв капелюха, не знав, куди його подіти (О. Копиленко);

Котились низом ниви, стелились горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі .. І навіть не людські, а панські. Нащо йому? Куди все подіне? (М. Коцюбинський);

– А ви їм нічого й не продавайте. – Як, матінко княгине? А де ж подіти наші хутра, мед, віск? (С. Скляренко).

2. Втратити щось, загубити когось або щось.

[Гільзе:] А де я свою руку подів, про те знає король. Вже ж мені її не миші відгризли (Леся Українка);

В'ється попіл ізраночку, Де ж поділи Оксаночку? (А. Малишко).

◇ Де (куди́) діва́ти / ді́ти (поді́ти) себе́ див. діва́ти;

Не зна́ти, куди́ (де) поді́ти ру́ки див. зна́ти;

Не зна́ти, куди́ діва́ти / ді́ти (поді́ти) о́чі [від со́рому] див. зна́ти;

Ні́де гріха́ ді́ти (поді́ти) див. діва́ти;

(1) Ні́де пра́вди поді́ти – те саме, що Ні́де (ні́куди, нема́ куди́ і т. ін.) пра́вди діва́ти / ді́ти (див. діва́ти).