подінутися

ПОДІ́НУТИСЯ, нуся, нешся, ПОДІ́ТИСЯ, і́нуся, і́нешся; наказ. сп. поді́нься; док.

Те саме, що ді́тися.

В селі не бачили й не чули, Де вона [княжна] поділась (Т. Шевченко);

Якось глянула [Хима] в чисту воду, та й не пізнала самої себе .. – Чи се я? де ж моя краса дівоча поділася? (Марко Вовчок);

В Антона де й старість поділася, як рукою її зняло (С. Чорнобривець);

Один бурлака вглядів одчинені двері, догадавсь, де подівся Бжозовський, і почав дертись по дверях на горище (І. Нечуй-Левицький);

Раптом винирнув ізнизу, з-за кущів.., жандарм, що так і в'ївсь: – Біг тут старець? де подівсь? (П. Тичина);

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? (Т. Шевченко);

Марія ще не знала, куди їй подітися проти ночі, не думала, що буде робити завтра (В. Кучер).

◇ Де (куди́) діва́тися / ді́тися (поді́тися) див. діва́тися;

(1) Ні́де (ні́куди, нема́ куди́) поді́тися – те саме, що Ні́де (нема́є куди́, ні́куди і т. ін.) діва́тися / ді́тися (див. діва́тися).