пождати

ПОЖДА́ТИ, жду́, жде́ш, док.

1. кого, що і без прям. дод. Якийсь час перебувати де-небудь, щоб зустрітися з кимсь; розраховувати на появу когось, чогось; сподіватися на слушний момент тощо.

Прийшов [Еней] к Троянцям помаленьку І крався нишком, потихеньку, Де їм велів себе пождать (І. Котляревський);

[Галина:] Не йди, мила, за другого, Пожди мене, молодого (М. Кропивницький);

Мотузка пождав, поки затихли всі (А. Головко);

// наказ. сп. пожди́, пожді́ть. Уживається в знач. “не йди (не йдіть)”, “побудь (побудьте) на місці”, “зупинись (зупиніться)”, “почекай (почекайте)”.

Крутнувсь [Карпо] – і пішов. – Пожди, – гукаю за ним, – не сердься-бо... (М. Коцюбинський);

Пожди, пожди! Є ще справи. Маєш час! – кинув до нього підбадьорений Тучинський (Олесь Досвітній);

// Уживається для вираження іронії з приводу даремних надій, сподівань і т. ін.

– Цей продасть по дешевшій ціні! – лиха усмішка заворушилась під тонкими вусами чоловіка. – Пождеш! Він рідного батька дешевше віддасть, аніж ці вікна (М. Стельмах).

2. з чим і без дод. Не поспішати якийсь час з чим-небудь, з виконанням чого-небудь.

[Руфін:] Зібрались ви [християни] не тільки для відправи?.. Ви не могли пождати? [Прісцілла:] Не могли, бо паска незабаром, треба зважить (Леся Українка);

– Чого ж ти, Мироне, не пождав із землею?.. Причаївся б, і .. дивився б, як люди наділи беруть (М. Стельмах);

– Пішов [я] до Судії: оддай за сина Зосю. А він – бодай йому по правді так жилося! – Ще, каже, замала. Пождімо років три... (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича);

// наказ. сп. пожди́, пожді́ть. Уживається.

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

пождати

Значення в інших словниках