покивувати

ПОКИ́ВУВАТИ, ую, уєш, недок.

1. Злегка кивати (на знак згоди, співчуття і т. ін.).

Жінка Шакули Уляна .. виливає свою журбу й злість сусідці, що стоїть .. коло печі, підперши голову рукою, й покивує головою на слова Уляни (М. Коцюбинський);

Дід Мартин навіть головою покивує – видно, зійшлися з його думками Кобзареві, зачепили у хліборобському серці найвразливіші струни (М. Олійник);

// Робити легкі ритмічні рухи (головою).

Василь сидів, не говорячи й слова, та покивував головою, мов сонний (І. Франко);

// Помахувати чимсь.

Жито покивує листом;

// Легкими рухами голови кликати кого-небудь.

– Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! – і покивує, і поморгує Івась (Панас Мирний);

// на кого. Привертати чиюсь увагу до себе, очікуючи певних дій, послуг і т. ін. або спонукаючи до чогось.

Вбираючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старшого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт (О. Ільченко).

2. Легкими рухами голови вказувати на кого-, що-небудь, здебільшого з осудом.

Не найшлося місця тільки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов між люди безштаньком, та ще й покивує на їхній напис над віконцем (О. Гончар).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

покивувати

Значення в інших словниках