поморгувати

ПОМО́РГУВАТИ, ую, уєш, недок.

Моргати злегка або час від часу.

Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув [зошит] і кинув в очі: – Лучче [краще] старайся! (А. Свидницький);

– Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! – і покивує, і поморгує Івась (Панас Мирний);

Ще в світанковому повітрі ніщо не шерхне, ще зорі поморгують у .. небі.., а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці (Григорій Тютюнник).

(1) Помо́ргувати очи́ма – раз у раз розплющувати й заплющувати очі від подиву, розгубленості, ніяковості і т. ін.

Дідусь не заперечував. Чухав тільки за вухом, біля лисини, поморгував сміхотливо очима (Ю. Збанацький);

(2) Помо́ргувати / поморга́ти ву́сами (ву́сом, ву́сиками і т. ін.) – рухати, ворушити вусами час від часу.

А кіт знай хвостом помахує та усами поморгує, та що є духу нявчить (Г. Квітка-Основ'яненко);

Яким Іванович Потопальський... посміхається, поморгує вусами, великою рукою збирає із колосочків жовтий пилок – красу польову (Ю. Збанацький);

Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла (Панас Мирний).