понурий

ПОНУ́РИЙ, а, е.

1. З опущеною головою, поглядом; похилений.

Хто ж то тії люде, Що понурі ходять, На високії будинки і очей не зводять? (П. Куліш);

Пішов [Микола] тією стежкою, якою гуляв не раз з дівчиною, пішов понурий, задивлений у землю, немов відшукуючи на ній загублений спокій (В. Гжицький);

* Образно. Що ж пак тепер, серед простору – воленьки, Сумно манячиш ти [молодість], мовби приборкана, Бродиш самотно, шукаючи доленьки, Хора, підтята, понура, ухоркана? (П. Грабовський).

2. Сумний, зажурений.

Зроду бравий запорожець Ні сльозинки не пролив; А тепер стоїть понурий – Вид його затуманів (Я. Щоголів);

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п'янку, – таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі (Григорій Тютюнник);

// Похмурий.

Привіз [батько] нам усім нові кожушанки. Дає Катрі – яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! (Марко Вовчок);

// Мовчазний, непривітний.

Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки (П. Куліш);

Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе (Ірина Вільде);

// Насуплений.

Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Т. Шевченко);

Один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали (Григорій Тютюнник).

3. Невеселий, гнітючий.

[Юда (з понурим жартом):] Так само продають їх [людей], як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав, як? (Леся Українка);

Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсіди якісь смішні, веселі, – а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені звичайно говорено дома (І. Франко);

Понура мовчанка залягла над товариством (І. Франко);

Безнадійність Сумна, понура обгорне його (Леся Українка).

4. Позбавлений яскравих барв, темний, непривабливий.

Як підійшла [Левантина] до цього, вночі такого понурого лісу, – обняв її страх (Б. Грінченко);

Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною (І. Франко);

Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної задумливої поліської краси (Леся Українка);

// Непривітний.

Не світе вже промінь ясний. Тепер йому гріти несила: Приходе понура зима (Б. Грінченко);

Літо непомітно згасало й надходила понура осінь (П. Козланюк);

// Похмурний (про погоду).

День був понурий, зимний, і падав дощ (О. Кобилянська).