понурий

ПОНУ́РИЙ, а, е.

1. З опущеною головою, поглядом; похилений.

Хто ж то тії люде, Що понурі ходять, На високії будинки і очей не зводять? (П. Куліш, Вибр., 1969, 313);

В гущині бур’яна кінь скаче без пана, Понурий, гризе удила (Кост., І, 1967, 49);

Пішов [Микола] тією стежкою, якою гуляв не раз з дівчиною, пішов понурий, задивлений у землю, немов відшукуючи на ній загублений спокій (Гжицький, Вел. надії, 1963, 23);

*Образно. Що ж пак тепер, серед простору — воленьки, Сумно манячиш ти [молодість], мовби приборкана, Бродиш самотно, шукаючи доленьки, Хора, підтята, понура, ухоркана? (Граб., I, 1959, 322).

2. Сумний, зажурений.

Зроду бравий запорожець Ні сльозинки не пролив; А тепер стоїть понурий — Вид його затуманів (Щог., Поезії, 1958, 252);

Я в піраміді. Холодні мури, таємне світло і саркофаг… Іду до нього, такий понурий, і раптом чую чиїсь слова (Сос., І, 1957, 317);

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі (Тют., Вир, 1964, 84);

// Похмурий.

Привіз [батько] нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! (Вовчок, І, 1955, 227);

У Жежері з’явився наймит — високий з жовто-тьмяним обличчям чоловік, який навівав на неї незрозумілий острах своїм понурим видом (Речм., Весн. грози, 1961, 70);

// Мовчазний, непривітний.

Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки (П. Куліш, Вибр., 1969, 187);

Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе (Вільде, Сестри.., 1958, 272);

// Який насупився; нахмурений.

Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Шевч., І, 1963, 92);

Один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали (Тют., Вир, 1964, 87).

3. Невеселий, гнітючий.

[Юда (з понурим жартом):] Так само продають їх [людей], як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав, як? (Л. Укр., III, 1952, 141);

Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсіди якісь смішні, веселі, — а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені звичайно говорено дома (Фр., IV, 1950, 466);

Понура мовчанка залягла над товариством (Фр., VI, 1951, 16);

Безнадійність Сумна, понура обгорне його, немов хмара осіння (Л. Укр., І, 1951, 22).

4. Позбавлений яскравих барв, темний, непривабливий.

Як підійшла [Левантина] до цього, вночі такого понурого лісу, — обняв її страх (Гр., II, 1963, 292);

Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов вороги (Фр., XIII, 1954, 145);

Я знайшов тую високу понуру капличку (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 11);

Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси (Л. Укр., III, 1952, 185);

// Безрадісний, непривітний.

Не світе вже промінь ясний. Тепер йому гріти несила: Приходе понура зима (Гр., І, 1963, 99);

Літо непомітно згасало й надходила понура осінь (Козл., Пов. і опов., 1949, 90);

// Похмурний (про погоду).

Ранок зимний і понурий; Горі сходами ступає, Повертаючи з забави, Зла Ксантіппа (Фр., XIII, 1954, 420);

День був понурий, зимний, і падав дощ (Коб., III, 1956, 263).