похилятися

ПОХИЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПОХИЛИ́ТИСЯ, хилю́ся, хи́лишся, док.

1. Набирати похилого положення; починати хилитися; нахилятися.

Розставив ноги [Денис], у боки узявсь, шапка висока, сірих смушків, з червоним сукняним верхом, набік йому похилилась (Г. Квітка-Основ'яненко);

Замки колись добре рубленої хати порозмикалися, стіни почали вивалюватись; стеля захиталася і, похилившись набік, шкереберть полетіла (Панас Мирний);

Хай прапори наші похиляться скрізь І голови журно нагнуться... (О. Олесь);

Деревина .. здригнулась, на мить злякано завмерла і, зашумівши гіллям, з наростаючим стогоном похилилася вниз, виписуючи памороззю тремтливу дугу (М. Стельмах);

// Опускатися, згинаючись, перекошуючись під вагою, натиском чого-небудь, від часу і т. ін.

Ой у полі роман-зілля через межу похиляється (П. Чубинський);

[Олеся:] Не змогла на річці і півгодини висидіти: очерета шумлять, виють, лоза гнеться, похиляється і стогне... (М. Кропивницький);

Вниз похилилось високе колосся Й золотом зверху до корня взялося (Я. Щоголів);

Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один вік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Довженко);

// Схилятися до когось, чогось, над ким-, чим-небудь, коло когось, чогось (про людину).

Він міцним зусиллям волі примушує себе до роботи і похиляється над пергаментами (Леся Українка);

Як билина підкошена, Ярина схилилась .. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився (Т. Шевченко);

Незчулася [молодиця], як і прядку спинила була й похилилась над нею в задумі (А. Головко);

// Схиляючись, спиратися на когось, щось.

Баран [прізвище] зупиняється насеред моста, похиляється на поруччя, силкується заглянути вниз (І. Франко);

Грегор став страшний, як сатана .. Як стояла я, так і похилилась на його руку (І. Нечуй-Левицький);

І коли присів до столу, похиливсь на ріг, Голос твій здаля прилинув із чужих доріг: – Ти не міг раніш заглянуть? Милий мій, не міг? (А. Малишко);

// Замислившись, зажурившись, опускати голову, дивитися вниз.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася (Панас Мирний);

Набрались старости встиду, Трохим нещасний похилився, Ідуть із хати, – й на біду Гарбуз за ними покотився!.. (С. Руданський);

Мовчали усі. Похилилися в тузі (І. Нехода);

// перен. Підкорятися кому-, чому-небудь, ставати покірним, втрачати силу волі.

Кому ж її [думу] покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли – похилились В кайданах... (Т. Шевченко);

// у сполуч. зі сл. голова, чоло і т. ін. Схилятися, опускатися вниз, додолу.

Голова ваша похилилася, смуток облягає душу, нерадісні думки почали за серце щипати (Панас Мирний);

[Річард:] Геть розкотились золотії кубки і сохне марно добреє вино, а чоло молодече похилилось і помарніло (Леся Українка);

Ех, Гамалія, Гамалія, гордий та вільний. Чого ж твої плечі згорбились, а голова похилилась? (Григорій Тютюнник);

// тільки док. Стати зігнутим, згорбленим від старості, хвороби, недолі і т. ін.

Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шептом, .. та вже й до смерті своєї крався і шептав (Марко Вовчок);

Оксана з дев'яти років навчилася недоїдати, недопивати. Стан її, зрощений на самій картоплі, у важкій праці, завчасу витягся, неначе те зілля без сонця, й похилився (Л. Яновська);

Рік вже Матвій дома і за цей рік ще гірше висох та похилився (Мирослав Ірчан).

2. тільки док., розм. Те саме, що похили́ти 2.

Сонце вже похилилося геть із полудня і стояло над вершиною лісу (І. Франко);

І сонце похилилося, і хмара налягла... (П. Усенко);

День похилився на вечір (Ю. Збанацький).

3. тільки док., розм. Те саме, що похили́ти 3.

Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі (А. Тесленко).