прочувати

ПРОЧУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОЧУ́ТИ, у́ю, у́єш, док.

1. що, про що і без дод., розм. Дізнаватися з чуток.

До неї – прочували ми глухо – залицявсь.. сотник, старий Байдак (П. Куліш);

Почув служка, що князь прибув, миттю кинувся ворота відчиняти, придивлявся підсліпуватими очима до князя, про якого прочував багато (А. Хижняк);

Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді (Панас Мирний);

Вона прочула про битву .. на мосту, і її серце говорило, що Зінько там (Леся Українка);

– В повіті вже, видно, щось прочули, раз дозори оце порозсилали в усі кінці (О. Гончар);

// перев. док., що, заст. Почути.

Катря, прочувши ласкавий голос материн, опам'яталася (Л. Яновська).

2. що, діал. Передчувати.

Ішли [Євгеній і Регіна] ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остатня розмова (І. Франко);

Кочубея відпустили, і він нічого поганого не прочуваючи, пішов у світлицю (Б. Лепкий);

Даремно маршалок заспокоював гостей. Тепер уже всі, не тільки молода, прочували лихо (В. Гжицький).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me