прочуняти

ПРОЧУ́НЯТИ, яю, яєш, док., розм.

Прийти до памя'ті, опритомніти.

Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала. – Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? (В. Стефаник);

Те, що справді зі мною було, здалось мені маренням, і я подумав: ось прочуняю і побачу себе в своїй хаті (І. Муратов);

Петро спав мертвим сном. Прокинувшись від слів та обвймів Марка, не міг зразу прочуняти та перигадати, де він тепер (А. Чайковський);

// Те саме, що ви́дужати.

– Та я б руки під нього підложила, щоб видужав, та вік би весь не спала, за ним би дивилась, аби прочуняв (Ю. Збанацький).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me