пріч

ПРІЧ¹, діал.

1. присл., від кого, чого, звідки і без дод. Невідомо куди; геть.

[Микола (співає):] Іди, сину, іди, сину, пріч од мене, Нехай тебе турчин возьме [візьме] (І. Котляревський);

Вітер мчить шалено із півночі, мов тікає від погоні пріч (Леся Українка);

Люди тікали пріч з хати (Г. Хоткевич);

Тоді напала на мене туга ревная, .. вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... (Марко Вовчок);

День, прожитий недаремно, в солодкій втомі відлітає пріч (Н. Забіла).

2. виг. Геть.

– Пріч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз цілу свою родину! (О. Кобилянська);

– Пріч! – загорлав обозний. І звелів гайдукам: – Порозганяйте звідси всіх дівок! (О. Ільченко).

◇ (1) Не пріч, у знач. пред. – про бажання зробити що-небудь, схильність до чогось.

Кулики сусідам заздрять, не пріч поєднатися із заможним Буймиром, щоб позбутися клопоту – самим ферму заводить (К. Гордієнко).

ПРІЧ², прийм., з род. в., діал.

За винятком, крім.

[Маруся:] А я тебе люблю; нікого в світі Я не люблю, пріч тебе одного (В. Самійленко);

– У такім разі я нагадаю вам, що пріч тих ганчірок [картин], якими ви завішали усі стіни, маєте чоловіка, дочку, за спокій та щастя яких ви даєте відповідь перед своєю совістю (Л. Яновська);

– Даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, .. жадної душі не випустити живою .. пріч вродливиць з жоноти [жіноти] (М. Старицький).