п'янити

П'ЯНИ́ТИ, и́ть, недок., кого, що і без прям. дод.

Викликати, спричинювати стан сп'яніння.

Найбільші .. мудреці із людської отари Втікають, щоб себе п'янити день у день (М. Зеров);

Вино швидко п'янить нас, і ми веселими очима оглядаємо залу й невідомо з чого починаємо сміятись (М. Івченко);

Міцне вино швидко п'янило, і це сп'яніння було приємним (А. Шиян);

// перен. Викликати стан, схожий на сп'яніння; запаморочувати.

Дух від сіна пішов такий, що п'янить, обпоює якимось чаром (Г. Хоткевич);

Пахло п'яним запахом. Запах був різкий, перегорілий і одразу ж п'янив голову (М. Хвильовий);

Рожеві ранки, янтарні надвечір'я, ясні тихі ночі п'янили так, що можна було забути не тільки про Корсунь і Царгород, але й про цілий світ (Б. Лепкий);

А думки лізуть і лізуть. Шарудять, як комашня, п'янять мізок, плутаються тенетами (М. Івченко);

З плеча цівкою текло щось тепле, неприємна млость п'янила, підкошувала ноги (М. Олійник);

Ніби п'янить самий дух акацій, від нього аж чадієш,умліваєш, поринаючи в безміри якогось райського блаженства (О. Гончар);

// перен. Збуджувати, викликати захоплення.

Радість п'янила душу і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко... (С. Васильченко);

Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу (З. Тулуб).