розвішувати

РОЗВІ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗВІ́ШАТИ, аю, аєш і РОЗВІ́СИТИ, і́шу, і́сиш, док., що.

1. Вішати щось (про багато чого-небудь).

Проти зайців ми розвішували в садку паперові прапорці, млинки, тріскачки... (О. Донченко);

Часто дощі промочували наскрізь валки, але Катерина розвішувала на тички оберемки сіна, щоб не гнило (С. Чорнобривець);

Ой я тую одеженьку [той одяг] по тину розвішу (П. Чубинський);

Увечері я сидів уже в чужій господі як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався (С. Васильченко);

Це ж березень місяць прийшов – перший місяць весни! А чи ж розвісили ви шпаківні? (О. Копиленко);

* Образно. Вечоре, вечоре, де ти барився?.. Ти ось заходиш мовчазний і непривітний, розвішуєш чорні полотнища на весняне небо (Ю. Яновський);

// Вішати щось на свої місця.

Пріська переїхала на кватирю [квартиру] – велику та сумну хатину у підвалі. Степан пособив їй перевезтися, розікласти та розвішати збіжжя і зразу подався шукати собі місця (Л. Яновська).

2. Вішати що-небудь, розправляючи кінці, розгладжуючи складки.

Вони роздяглися на березі. Тіна виполоскала сукню, Ярославову сорочку, розвісила на кущах, на осонні (Ю. Мушкетик).

3. Звішувати, опускати що-небудь.

В кімнаті накритий зеленою клейонкою стіл, заслане квітчастою ковдрою ліжко, квіти, що з горшків у всі боки розвішували червоне суцвіття, – все вабило привітом і затишком (С. Чорнобривець);

Тільки що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, .. як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха (Панас Мирний);

Ліси й ліси... Скільки ж їх! Ні поглядом осягнути, ні перейти. Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати, і гомонять (М. Олійник);

– Сяде на воза, як опудало, руки розвісить, – гигикав бородань. – Гляньте на цього візника! (А. Хижняк).

◇ (1) Розві́шувати / розві́шати (розві́сити) ву́ха:

а) (перев. зі сл. слу́хати, ірон.) з непідробною цікавістю, з великим захопленням (хоч розповідь, інформація не варта уваги).

Іноді почне [Грицько] верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши (Панас Мирний);

– Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? (М. Стельмах);

б) виявляти великий інтерес до чогось.

Я знов розвішував вуха, слухаючи їх оповідань, жартів, вигадок (І. Франко);

в) (несхв.) заслухавшись, захопившись чиєюсь розповіддю, розмовою з ким-небудь, забувати про все інше.

– І тобі отсе [оце], запорожцеві, отшельникові [самітникові], не сором признатись? – каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси (П. Куліш);

Кидає [Терентій] шапку на лаву і одразу ж ошпарює Уляну невилитою злобою: – А ти чого вуха, мов лопухи на смітнику, розвісила? Чом і досі не бачу сніданку на столі? (М. Стельмах);

г) (перев. док., зневажл.) довірливо слухаючи, повірити в почуте.

[Юда:] “Я заспокою вас... Я вас потішу...” Аякже, сподівайся! Він [Месія] здалека спокоєм і потіхою манив, а скоро хто було розвісить вуха і справді піде з ним, як я дурний, тому таке ярмо він клав на шию, що аж додолу гнуло (Леся Українка);

Набрехав їм [Масло], а вони й вуха розвісили (А. Хижняк);

– Йому тут наплескали деякі, а він розвісить вуха, як лопухи, і слухає, – не здавалась Щуренко (А. М'ястківський).