розкисати

РОЗКИСА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗКИ́СНУТИ, ну, неш, док.

1. Під дією води, вологи або тепла ставати м'яким, грузьким, перетворюватися на кисіль, місиво.

Сліпуче квітневе сонце вигрівало сходи, земля розбухала, розкисала (К. Гордієнко);

Бігти туди треба було через легку трясовину, яка після дощу ще більше розкисла (М. Хвильовий);

Після щедрих дощів дороги розкисли (П. Кочура);

// Насичуючись вологою, розбухати.

Коли нарешті Ігор добився до озера, він був уже босоніж, бо сандалики розкисли, і їх довелося покинути (О. Донченко).

2. перен., розм. Внаслідок чого-небудь набувати розслабленого стану, ставати млявим.

[Коваль:] Не та вже моя сила, зовсім розкис... втомився... (М. Кропивницький);

Елеонора Степанівна кепкувала з нього: – Ех ти, стара шкапина! Випив – і вже розкис (Ю. Збанацький);

У кімнаті було душно, Ігор Пантелійович зовсім розкис (Л. Дмитерко);

// Втрачати волю, витримку, бажання діяти.

Ольга Коршунова стояла в шерензі, бліда, зосереджена, сповнена єдиного бажання не дати собі розкиснути, а, навпаки, підтягнутися й працювати на повну силу (В. Собко);

– Лопух ти, – сказала Віолета. – Квашня! Розкис перед красивим личком. Бачиш здобич, хапай її (О. Бердник);

Тільки не дозволяти собі зайвих думок. Так можна розкиснути (В. Дрозд);

// Піддаватися сентиментальному настрою; розчулюватися.

На очі наверталися сльози, але трималась [Леся], не плакала: адже соромно розкисати в години скрути (М. Олійник);

Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у свому патріотизмі (М. Коцюбинський);

Стріляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою. “Ну, так я зовсім розкисну, – усміхнувся Дорош. – Мені потрібне тверде серце” (Григорій Тютюнник).