ронити

РОНИ́ТИ, роню́, ро́ниш, рідше РОНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., що.

1. Позбуватися чого-небудь, втрачати, губити щось (листя, цвіт, зерна і т. ін.).

Задумана береза над яром посумніла і, мов золоті сльози, без вітру ронить додолу свої пожовклі листочки (І. Франко);

Як ми зустрілися весною, Ронили вишні білий цвіт (Д. Павличко);

Пожовкло листя, вже дуби Дозрілі ронять жолуді (П. Дорошко);

Ще місяць тому веселі, як саме сонце, соняшники тепер позгинали старечі підсушені стебла й .. роняли потроху на землю тверді зернята (П. Автомонов);

Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди (О. Бердник);

* Образно. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, .. Виходжу на засніжене подвір'я – І раптом стану юний і радий (М. Рильський);

// Давати можливість упасти чому-небудь, що відокремилося, відірвалося, кидати щось зверху вниз.

Над нами вітер, листя ронячи, хитає гнізда гайворонячі (Л. Костенко);

Сіяч врочисто у труді Незміряною нивою Роняє зерна золоті Із мрією щасливою (М. Нагнибіда);

* Образно. Багряний вечір плакав в травах, ронило небо нам росу... (В. Сосюра);

Пливли по небу хмари, ронячи пухнасті сніжинки (Я. Гримайло);

// перен. Вселяти в кого-небудь якесь почуття, думки, надії і т. ін.

Він ронив надії красні в душу матері-небоги (О. Гуреїв);

Марія .. в розмові в дитячу душу роняла зерна недовір'я до батька й намовляла їхати з нею (С. Чорнобривець).

2. перен. Вимовляти, говорити скупо, нехотя (слова).

Учитель, сивий, згорблений, з пожовклим лицем і очима, повними невимовної туги, лише зрідка ронив якесь слово (С. Журахович);

– Цієї людини ніколи не зустрічала, – тихо ронить слова Тамара (А. Хижняк);

У кабінеті кардинал, залитий золотом і кров'ю... із синіх вуст облудне слово поволі ронить... о, скандал! (В. Сосюра).

3. рідко. Випускати мимоволі, несподівано з рук, не втримувати чого-небудь у руках.

Прийшла рокована: поет Безмовно ронить пістолет, Кладе собі на груди руку І падає (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);

// Давати чому-небудь можливість випасти, вивалитися; розгублювати щось.

* Образно. Підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла, – лишила звуки і пам'ять по собі (Г. Хоткевич).

4. перен., рідко. Принижувати, применшувати що-небудь.

Жолкевський зніяковів, та намагався не виявити цього, не ронити гідності відомого вже на той час у Польщі вояки (Іван Ле).

◇ (1) Дух рони́ти за ким – дуже побиватися за ким-небудь, переживати, турбуватися за когось.

– Мало коли й дома сидиш – як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш (Б. Грінченко);

Вона мати дух ронила за своїм одинчиком (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо);

Катерина ще й зараз за Сергієм потаємки дух ронить, бо вже не один парубок покуштував від неї гарбуза, і вистрибом пішла б за нього (із журн.);

(2) Рони́ти (роня́ти) [дрібні́] сльо́зи (сльозу́) нар.-поет. – плакати.

Коло вікна стою, дрібні сльози роню, Дрібні сльози роню, слова не промовлю (з народної пісні);

Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою (Панас Мирний).