синів

СИ́НІВ, нова, нове.

Прикм. до син; належний синові (у 1 знач.).

Покинула [вдова] знову хату, Синову господу (Т. Шевченко);

Стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову (Панас Мирний);

Синові діти здавались дрібними (М. Коцюбинський);

– Цить, сестро, бо й я голодна, – обізвалась Балабушиха, – буду довго пам'ятати синове весілля (І. Нечуй-Левицький);

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати (В. Симоненко);

Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі (Г. Косинка);

Коріння синового характеру лежить у минулому батьків. У їх любові. У вірності (І. Муратов);

Душею вловив синів неспокій, десь серцем збагнув і причину його (Ю. Мушкетик);

Клим у задумі слухав синову річ (К. Гордієнко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me