скований

СКО́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. до скува́ти.

Пісня волі .. чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми (М. Коцюбинський);

Максим, скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги.., сидів на камені (І. Франко);

Скована жахом, його провела я очима, Він же промчався, як вітер, і зник (Леся Українка);

Табір спав. Сковані втомою, полонені навколо стогнали, скреготіли зубами, щось вигукували й схлипували (В. Козаченко);

Став [Устим] над кручею і дивився на сковану кригою річку, слухав тихий шелест очерету (В. Кучер);

Природа все більше й більше занурювалась у холод, в місті володарювала зима, земля лежала скована морозом (Ю. Збанацький);

* У порівн. Валя стояв нерухомо, як скований (С. Васильченко);

Приголомшений, Максим стояв, наче скований холодом, і не знав, що сказати Насті (І. Цюпа).

2. у знач. прикм., перен. Позбавлений свободи, легкості, невимушеності в діях або прояві чого-небудь.

[Ольга:] Сьогодні вам, Галю, найголовнішу увагу треба звернути на заключний ривок. Він у вас скований, а треба, щоб був вільний, легкий, як політ (В. Собко);

З кожним днем його погляд усе довше дотримувався на дівчині, а рухи ставали все більш скованими (П. Панч);

Хоч розмова почалася просто й відверто, однак у кімнаті якийсь час панував скований настрій (М. Ю. Тарновський);

// у знач. ім. ско́вані, них, мн. Ті, що перебувають у неволі.

Бажав я для скованих волі, Для скривджених кращої долі І рівного права для всіх, – Се весь і єдиний мій гріх (І. Франко).