сповитий

СПОВИ́ТИЙ, а, е.

Дієпр. пас. до спови́ти.

Перед самим перелазом Дитина сповита – Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита (Т. Шевченко);

У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном (С. Скляренко);

– Та що ж говорити... – зніяковів Чиж. Поранена рука його була сповита великим бинтом (О. Довженко);

Із зелені будинок з колонами привидом білим глянув дірками вікон-дверей. Де-не-де забито дошками. Ввесь у виноград дикий сповитий (А. Головко);

Чи не здається їм [пташкам], .. Що в кра́ю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні? (Леся Українка);

Не туманами далі сповиті – В синім мареві обрій зрина (Я. Шпорта);

На околиці степ, сповитий нічною пітьмою, дихнув їм в обличчя холодною вогкістю (Ю. Шовкопляс);

// у знач. прикм.

Малесенький голосок дзвенить тихенько і любенько над сповитим братиком (Марко Вовчок).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me