1. Словник української мови у 20 томах

староста

СТА́РОСТА, и, ч.

1. На Україні, в Польщі та в Литовському князівстві (у XV–XVIII ст.) – керівник місцевого міського чи сільського управління або самоврядування; війт.

Ввечері прибули старости з Прилук та з Лохвиці і принесли князеві нову неприємну звістку, що по лісах, по дібровах збираються якісь гультяї, не то козаки, не то селяни (І. Нечуй-Левицький);

Староста черкаський і канівський Дашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано (Леся Українка);

Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, котрі не мали жодного способу супротив його стати (П. Куліш).

2. У Західній Україні (до 1939 року) – начальник, голова повіту.

При обіді директор сказав своїм дітям, що має намір виїхати на який час до доньки, що була замужем за старостою (О. Маковей);

Війт доніс до старости, що Коваленко побудував на громадській толоці нову хату та що повинен платити податок (Л. Мартович).

3. У царській Росії – голова сільської громади.

В нашого старости три радості: корова здохла, хата згоріла та жінка вмерла (прислів'я);

Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти [бурлакам] (І. Нечуй-Левицький);

Часом збирались гості. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сільський, якого дражнили “вовчком”, і тесть Підпари, Гаврило (М. Коцюбинський);

Довідався Семен, що батько його все своє життя обсівав мізерний шмат землі, який врізався клином у десятини сільського старости (Л. Смілянський).

4. Виборна або призначена особа для ведення справ якого-небудь громадського колективу, товариства і т. ін.

Люди казали, що церковний староста з одних недогарків [свічок] нажив казан грошви (М. Стельмах);

За кілька днів німці [фашисти] наставили старого Кажана старостою (І. Цюпа);

// У середніх та вищих учбових закладах – призначена чи обрана особа, що очолює клас, курс, групу і т. ін.

Ліда вчиться дуже добре, і її обрали старостою класу (О. Копиленко).

5. Особа, що сватає жениха нареченій або наречену женихові.

Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі (Г. Квітка-Основ'яненко);

Старости .. уговорювали .. Сикліту Британову віддавати дочку за Василя Мітлу (Грицько Григоренко);

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір'я (Ю. Федькович);

Молодих запрошують до хати. У ній вступає в свої права весільний староста (з наук. літ.).

Перев'я́зувати / перев'яза́ти молодо́го (старості́в) див. перев'я́зувати;

(1) Церко́вний ста́роста – особа вибрана спосеред парафіян для ведення господарських справ парафіяльної церкви.

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. староста — Старо́ста: — начальник повіту за часів Австро-Угорщини [II,IV] — начальник повіту, району в колишній Галичині [III] — начальник повіту [VI] — начальник політично-адміністративної округи (циркулу), пізніше — повіту в колишній Галичині [1,X] Словник з творів Івана Франка
  2. староста — Яке закінчення має іменник староста в родовому відмінку множини? У родовому відмінку множини він виступає у двох формах: старост і старостів. «Уроки державної мови» з газети «Хрещатик»
  3. староста — ста́роста 1 іменник чоловічого або жіночого роду, істота керівна особа ста́роста 2 іменник чоловічого роду, істота у весільному обряді Орфографічний словник української мови
  4. староста — Сват; (церковний) титар; (сільський) голова, війт, г. солтис. Словник синонімів Караванського
  5. староста — [староста] -стие, д. і м. -с'т'і, мн. -стие, -ост (керівна особа) і -ости, -роус'т'іў два старостие (у весільному обряді) Орфоепічний словник української мови
  6. Староста — Староста (Брат Милосердний) - офіцер ложі, який збирає штрафи і пожертви. Словник вільномулярських назв, термінів і знаків
  7. староста — В нашого старости три радости: корова здохла, хата згоріла та жінка вмерла. Про чоловіка, який не має щастя в житті. Приповідки або українсько-народня філософія
  8. староста — Довічне звання, що привласнювалося польськими королями магнатам за заслуги; королівський намісник в давній Польщі, пізніш управитель королівщини, маєтків, що належали королю Словник застарілих та маловживаних слів
  9. староста — -и, ч. 1》 В Україні, Польщі та Великому князівстві Литовському (у 15-18 ст.) – керівник місцевого міського чи сільського управління або самоврядування; війт. 2》 У Західній Україні (до 1939 р.) – начальник, голова повіту. Великий тлумачний словник сучасної мови
  10. староста — 1. у давній Русі нижча адміністративна посада в князівському управлінні; 2. у давній Польщі з кінця XIII ст. королівський намісник в тій чи ін. землі; в Кор. Галичини і Лодомерії, II РП і ПНР до 1950 керівник загальної адміністрації на рівні повіту. Універсальний словник-енциклопедія
  11. староста — прийня́ти старості́в від кого і без додатка, етн. Погодитися видати заміж дочку за того, хто сватається. (Марися:) Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його (І. Карпенко-Карий). Фразеологічний словник української мови
  12. староста — СТА́РОСТА іст. (керівник місцевого міського чи сільського управління або самоврядування), ГОЛОВА́, ВІЙТ, СО́ЛТИС зах. (сільський). Словник синонімів української мови
  13. староста — Ста́роста, -сти, -сті; -сти́, -сті́в Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  14. староста — СТА́РОСТА, и, ч. 1. На Україні, в Польщі та в Литовському князівстві (у XV-XVIII ст.) — керівник місцевого міського чи сільського управління або самоврядування; війт. Словник української мови в 11 томах
  15. староста — Староста, -ти м. 1) Начальникъ прежняго староства, на которыя прежде были раздѣлены воеводства. К. ЧР. 10. 2) Начальникъ уѣзда въ Галиціи. 3) Староста сельскій. О. 1861. VIII. 91. 4) Сватъ. Мет. 41. МУЕ. III. 92, 93. ум. старо́стонько. Словник української мови Грінченка